Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

― Та я… я… ― промимрив принц, ледве тримаючись на костилі.

― А що ти зробиш?! ― засміявся мужик. ― Пожалієшся на нас таткові? То-очно, я забув, він же зараз зі своєю сестричкою. І, на відміну від твоєї паршивої мамки, намагається хоч що-небудь зробити! ― в кінці мужик вже перейшов на крик.

― Як ви не розумієте?!!! ― запищав Чжан Сяо Вей. Його миле обличчя, налите сльозами, змушувало серце а-Сюаня стиснутись… ― Моя мама хотіла вас захистити! Усіх вас! А ця зброя… я… я не знаю, що це!!!

― Не знаєш, ха-ха-ха! Аякже! ― зареготав хтось.

― Більше вір своїй матусечці!

― І це наш принц?! Це той хлопець так жалюгідно грав роль розбещеного сина імператора?! ― засміялись люди. ― А на ділі просто малий ідіот!

І враз приміщенням роздався розгніваний голос а-Сюаня:

― АНУ ЗАТКНІТЬСЯ ВСІ!!! ― враз запанувала тиша, бо а-Сюань скористався таким же підсиленням голосу, як і «а-Чжань» тоді перед палацом. ― Іще слово про Сяо Вея і…

«Я сподіваюсь, ця штуковина і справді здатна їх всіх погубити…» ― прозвучало в голові а-Сюаня.

Та раптом прозвучав тонкий голосочок принца:

― Ні, а-Сюань! Не дай їм отримати її! А-Чжань, він… він… монстр!

А-Сюань отетерів. «Він… бачив? Ні, не може бути… він не міг знати! Він вірив йому до кінця… він прийшов у їхню спальню, аби розборонити їх, бо він вірив а-Чжаню».

Змахнувши батогом крізь полум’я, він відмежував людей від Чжан Сяо Вея, створивши іще одну вогняну стіну, цього разу між натовпом і принцом.

Щойно це сталося і прозвучали ошелешені крики тих, хто ледве встиг відскочити від полум’я, а-Сюань наважився прокричати:

― Як давно ти знаєш?!

― А-Сюань… ― принц стурбовано зиркнув на натовп свого народу, а тоді невпевнено покосився на стіну полум’я вдалині.

― Сяо Вей! ― закричав строгим голосом а-Сюань. ― Як давно ти про все знаєш?!!

― Я… я… давно! ― раптово пропищав він, провокуючи в а-Сюаня шок. ― Ще з моменту в лісі, коли мій кінь збожеволів! Упавши, я побачив у калюжі… а-Сюань, я не міг! Я не міг тобі сказати! Я… я знав, що якщо скажу, ти захочеш… захочеш… розібратися із ним, але я… Тоді ти порився в його речах і…

Шок відобразився на обличчі Лю Сюаня неймовірною блідістю. Очі хлопця заблистіли від неможливості більше стримувати емоції.

― І для цього ти вдав, що віриш йому?! Для цього ти казав, що він вибачить мене?!

― А-Сюань, він убив би тебе! Він… він щось замислив і я зрозумів, що перш ніж він це здійснить, він прибере усіх, хто спробує цьому завадити! Я… я не міг дозволити, аби він…

Від шоку Лю Сюань гепнувся на коліна.

Не може бути…

Не може бути!

Невже це не він весь цей час захищав принца… невже це принц захищав його?!

Він знав про істинний облік «а-Чжаня» вже так давно! Він…

А-Сюань важко дихав. Руки його стискалися в кулаки…

«Ти ба… ти ба… ― раптово прозвучав у його голові солодкий голос. ― Виявляється, маленький Сяо Вей тільки косив під дурника. А на ділі усе знав…»

― Не смій вплутувати його у свої плани! ― заволав а-Сюань, стрибаючи на ноги. ― Я уб’ю тебе!!

І тут же схопився рукою за сокиру.

― А-Сюань! ― закричав Чжан Сяо Вей. ― Ні!!!

В ту ж мить усе довкола осяяло сліпучо біле світло. Так само швидко, як з’явилось, так же воно і погаснуло.

Разом із цим зникли також і вогняні кола, що живились енергією із внутрішнього ядра Лю Сюаня.

Побачивши, що принц тримає в руці рятівну сокиру, і вона при цьому являється справді магічною, деякі люди поспішили схопити принца, аби потребувати віддати їм зброю в обмін на життя хлопця.

Інші тут же обурились такій поведінці своїх знайомих:

― Що ви робите?! Відпустіть хлопця!

― Він же інвалід! Не робіть йому боляче!

― А наші рідні не стануть інвалідами, поки боротимуться там самі?! А їм там не боляче?!

― Я прямо зараз віддам вам сокиру! ― заверещав Лю Сюань, будучи охопленим неймовірною злістю. ― І від вашої удачі залежатиме, подохнете ви, чи ні! Та краще подохніть, бо таких паршивих, гнилих…

― А-Сюань! ― закричав раптом принц. Хлопець тут же поглянув на нього стурбованим поглядом. ― А-Сюань, не смій віддавати їм сокиру! Я… моя мати мертва, а, отже, тепер я відповідаю за свій народ! ― хтозна звідки у цього малого знайшлися сили говорити так впевнено, навіть перебуваючи в руках у мужиків, від котрих не можна було очікувати що-небудь хороше.

― Ти що! Як заговорив!

― А де ти був раніше, великий захиснику?! ― засміявся хтось із натовпу.

― Мені байдуже, що ви про мене думаєте!!! ― в пориві емоцій закричав Сяо Вей. Цей крик був схожим на писк маленького кошенятка, але принц не злякався: ― А-Сюань, якщо ця штука може убити їх… не смій… не смій віддавати!..