Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
― Зараз же погаси полум’я, виродку! Дай нам врятувати наших рідних! ― прогорланив жилавий чоловік, що був «головою» розлюченого не на жарт натовпу.
«Трясця, а якщо сокира і справді погубить їх всіх?!» ― пролунало в голові у а-Сюаня. Він тут же закричав:
― Зараз же покажися, клятий виродку! Нащо ти це витворяєш?! Нащо хочеш погубити цих людей?!
Відповідь прозвучала у його голові моторошним голосом біловолосого хлопця у масці: «Хто сказав, що я хочу їх погубити? Ти впевнений, що ця сокира і справді уб’є їх? Що, якщо вона таки безпечна?»
― Іди до чорта!!! ― закричав а-Сюань, хапаючись за голову.
У центрі вогняного круга він здавався тим іще психопатом…
― Та погасіть хтось вже цей вогонь! ― кричав хтось.
― Принесіть пісок!
― Де тут взяти пісок?! От візьми і принеси, раз така розумна!
Тут же в нестабільному натовпі розпочалися сварки:
― Нащо ти кричиш на мою дружину?! Хочеш кулака?! Хочеш?!
― Ану давай, спробуй!
― Припиніть! Припиніть негайно! Так ми ніколи не вийдемо звідси! ― хтось зробив спробу заспокоїти цих двох, та це ще більше їх розлютило.
Бам! Той чоловік таки вгатив іншому за образу своєї жінки.
― …хочеш іще?! Я влаштую тобі ще!
Аж тут у натовпі пролунав гучний голос:
― Ми знайшли ключ! Ми знайшли ключ від брами!
― Серйозно?! ― бійка тут же припинилася. ― Як вам вдалося?! Імператриця дала вам його?!
― Ха! Якби ж то! ― натовп розступився і вперед вийшов крупний чоловік у сірому ханьфу.
― Вона геть ошаліла! Вона була ладна убити нас, тільки б ми звідси не вийшли! Той хлопчина мав рацію! Нас тримали тут, як скот! ― прокричав іще хтось із тих, що недавно прийшли.
― То… то як же ви забрали ключ?! ― шоковано запитав якийсь худорлявий чоловік.
― Як же «як»?! ― махнув рукавом сірого ханьфу бородатий крупний мужик. На його обличчі виднілась кров, яка, схоже, не належала йому. ― За своє життя треба боротися! Ми забрали його силою! Кров’ю і потом!
― У палаці були ще солдати?!
― Жодного! Та краще б були…! Від одних її рук полягло десятеро наших!
«Її рук… ― пронеслося в голові у а-Сюаня. І враз його охопив шок. ― О, Господи… вони що… убили Імператрицю?!»
― Трясця, мужик! ― шокувався якийсь чоловік. ― То ви що… ви що…
― Від цих жінок одна тільки морока! ― вилаявся бородатий мужик. ― Ще цей її надокучливий синок-інвалід… нічим не кращий… посмів плутатися під ногами…
А-Сюаня враз пробрав шок… ці люди… вони ж не посміли…
Його очі почали наповнюватися кров’ю, а кулаки стискатися до неможливості…
― Але я не настільки монстр, аби убивати беззахисного! ― випалив той чоловік, після чого в а-Сюаня відлягло від серця. ― Я забрав ключ і поспішив сюди! Ну, ви дістали вже ту сокиру?!
― Та ми б тільки за, але цей малий паскуда розвів вогонь і…
А-Сюань різко насупився, готуючись стикнутись із хвилею загального обурення.
Як раптом із тунелю всередину приміщення прошмигнув хтось дуже прудкий. Тут же відлунням прозвучав тонкий голосок:
― А-Сюань, що відбувається?!
Почувши цей голос, Лю Сюань остовпів. Він міг відрізнити його від тисячі…
У проході із одним костилем в руці стояв ошелешений Чжан Сяо Вей. Крізь стіну полум’я а-Сюань міг напрочуд добре бачити його. Ще дитяче обличчя принца було вкрите сльозами, а в очах виднівся непідробний страх…
Зіниці а-Сюаня миттю звузились, надаючи його обличчю вкрай стривоженого вигляду.
― Сяо Вей, негайно забирайся звідси! ― закричав він у пориві емоцій.
Принц злякано зиркнув на круг із полум’я, намагаючись вгледіти за ним свого друга. Тим часом довкола нього, неначе справжні зомбі, почали збиратися розгнівані люди.
― Ти ба, він посмів ще сюди явитися! ― махнула рукою якась жінка, кривлячись так, наче дивилась не на принца, а на мішок з гноївкою.
― Після того, як його паршива матір збиралась приховати від нас ключ і зброю…
― Ей, ти! ― прокричав хтось іще. ― Цей тип ― же твій особистий охоронець! Накажи йому віддати сокиру!
Чжан Сяо Вей був в шоці. Крізь завісу із вогню а-Сюань міг бачити його сповнене розгубленістю обличчя… він обводив розгубленими очима кожного, хто сипав в його сторону прокльонами, як раптом…
― Ви… ви… ви убили мою маму! ― у відчаї закричав він, вказуючи пальцем на бородатого мужика в натовпі. ― Як ви посміли?!! ― заревів він із сльозами на очах.
В а-Сюаня стиснулось серце.
Мужик в сірому ханьфу вийшов наперед. Його обличчя не виражало жодних емоцій співчуття.
― Як я посмів? Ха, ― сказав він строгим тоном. ― А як вона посміла тримати на усіх тут, як мух?! А як вона посміла приховувати зброю, здатну врятувати всіх?!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест», після закриття браузера.