Читати книгу - "Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый"

    Портал знову був відкритий, як і тоді. Трохи посміхаюсь, розуміючи, що Ластівка не забуде нас, бо вона до сих пір з Лісним Народом. Вирішив зламати його, щоб він більше ніколи не відкривався. З моїми силами це було дуже легко - тим паче коли я перейшов вже на третю стадію.

     Але, чи правильно я взагалі все це роблю? Судьба ж зазвичай дає тільки один шанс. І його пропустити точно так просто не можна було. Але... Ні. Я не хочу повертатися до світу гібридів.

     Тут мене люблять. У мене ціла, не розвалена сім'я, яка не підозрює мене ні в чому і не звинувачує у вбивстві. Тут мені раді. А там я був лиш чужинцем, який потрапив до світу гібридів лиш через власну помилку.

     Ластівку я відвів від порталів, провівши по іншому сліду в той день. І навіть не дивлячись на те, що портал був закритим а камені були затоплені, всеодно варто було це зробити, щоб дівчина знову не запитала - «а пішли туди подивимось?».

     Познайомив батьків з Торргоном, якого встиг приборкати. Вони, звісно, були не дуже за те, щоб я мав подібних «тварин» у ролі свого вихованця, але сказали, що якщо мені з ним добре, то і вони тоді не проти.

    Одного разу Торргон дозволив мені на собі трохи проїхатися. Я обережно сів йому на спину, і той злетів.

     Доки летіли, я згадував життя зі світу гібридів. Згадував, як мені було добре, коли я міг летіти сам куди ходів - принаймні, де мене не могли побачити, - і як мені було добре, коли я взагалі літав сам, немов якийсь птах.

    Можливо, я й сумую за світом гібридів, але зовсім трохи. Повертатися назад мені вже не дуже хотілося. Нащо? Мене там ніхто окрім Лігорії та можливо навіть Заргора не чекає. До того ж, там ще більше неприємностей, ніж у світі людей. Тим паче у останньому я вже приблизно знаю те, що варто робити, щоб результат був більш-менш хорошим.

     Ластівка тим часом почала все більше часу проводити зі мною. Це мене трохи здивувало, але я радів тому, що у мене тут, у цьому світі є ось такий хороший друг.

     Одним днем Ластівка знову запропонувала разом прогулятися трохи. Можливо, демонічна іпостась точно щось би відчула, бо я просто певен - дівчина щось до мене відчуває. Спочатку я вважав, що вона мене вважає максимум своїм братом, але зараз я все більше й більше помічав, що вона якось намагається натякнути мені на те, що не дуже рівно дихає до мене - то допоможе в рибалці чи риболовлі, чи просто запропонує прогулятися разом.

     Я не знав, що їй варто відповісти і що мені взагалі треба робити, коли дівчина сама якось намагається подібне робити. Звісно, я пам'ятаю, я кохав колись Нару. Але ситуації трохи різні. Там кохав я, а тут мене. І я дійсно не знаю, що в даному випадку варто робити. Або ж, просто боюсь щось зробити...

    Дедалі важче з нею мені стало розмовляти, коли вона, послизнувшись на мокрому камінні, випадково впала на мене. Я теж не втримався. І, сидячи у воді, наші губи торкнулись одне одного.

    Допоміг їй встати. Але після цього я намагався уникати її. Не те, що мені не сподобалось чи щось таке. Просто, до Ластівки я відношусь як до друга. Можливо, зіграли давні образи за те, що в минулому житті вона мене зрадила у образі гібрида, які я намагався від себе відштовхнути, бо що пройшло, то пройшло. А може я до сих пір не до кінця відпустив Нару, що намагаюсь зробити якомога швидше.

— Слухай, мені треба з тобою поговорити. - Сказала одним днем мати, відводячи мене від табору, щоб поговорити наодинці. - Я бачу, що відбувається між тобою і Ластівкою. Розумію, ти ще можеш не розуміти своїх почуттів, але... У нас з твоїм батьком вважай була така ж сама ситуація. Але тільки він бігав за мною.

— Вибач, але я відношусь до Ластівки як до подруги. Все. Між нами нічого не може бути - я просто певен у цьому. Вона просто не мій тип.

    Жінка видихнула, і кивнула.

— Добре, я розумію. Вибач. Просто, гадала, що тобі потрібні поради у цьому. Вибач. Не буду більше влазити, якщо не потрібно.

    Я обережно обійняв мати до себе.

— Я розумію. - Кажу тихо. - Ви бажаєте для мене тільки кращого. Але гадаю, що з цим усім я можу розібратися сам. Якщо що - запитаю.

    Одним днем коли дівчина знову суто «випадково» поцілувала мене, я вирішив поговорити з нею про всю цю ситуацію.

— Давай поговоримо відкрито про наші відчуття. - Сказав я вечором, сівши напроти Ластівки. - Що ти до мене відчуваєш? Скажи чесно, і все прийму і ми спробуємо якось це все вирішити.

— Скажу чесно - ти мені дуже подобаєшся. - Видала дівчина. - До цього моменту я сприймала тебе чисто як друга, але коли ти помужнів після свого першого полювання без нікого, я почала розуміти, що поступово починаю в тебе закохуватися.

— Тоді кажу і я чесно - я люблю тебе лиш як найліпшу подругу. Вибач будь ласка, але нажаль я тебе не кохаю як дівчину, з якою можу потім побудувати сім'ю.

    Після цієї розмови, яка була дуже короткою - дівчина не витримала, просто відвернулась і пішла, - вже Ластівка почала мене ігнорити у відповідь. Що ж, добре. Принаймні, ми знаємо про відчуття одне до одного і не довелося закручувати драму - один робить вигляд, що кохає аж до того моменту, доки неправда не вскриється, а інший вірить своєму партнеру та вірить у те, що їх відчуття взаємні.

     Звісно, було не дуже приємно, що у нас усе ось так закінчилося і що я втратив подругу, але принаймні усе закінчилося без криків і доволі швидко.

     Пройшов спокійний місяць. Усе було доволі спокійно, нічого особливо не відбувалось. Я то полював чи рибалив, то допомагав чимось батькам, то проводив час із Торргоном. Наші з Лургом уроки закінчилось, тому у мене з'явилось більше вільного часу.

     Поступово я почав розуміти, що починаю поступово сумувати за світом гібридів. Цікаво, що змінилося, коли я не потрапив до цього світу?

    Можливо, Лігорія знайшла собі нову сім'ю, її почав тренувати новий гібрид, який не допустив того, щоб дивна квітка вбила його учня лиш через декілька днів після початку тренування. Можливо, такий вчитель навіть і не знає про дивні здібності Лігорії. І що тоді? Вони просто зникнуть - хвости відпадуть, - а дівчина не зможе бути більше амфігором?