Читати книгу - "Похований велетень"

Кремезний солдат нічого не відповів. Його обличчям промайнула невпевненість, і він кинув на Акселя лютий погляд, у якому збентеження було змішане зі зневагою. Він озирнувся на молодого солдата в себе за спиною, та, не побачивши нічого, що йому би допомогло, знову втупився поглядом в Акселя.

Тим часом Акселеві сяйнуло, що сталося якесь непорозуміння: солдати, ймовірно, чекали на зовсім іншу групу людей і ще не зрозуміли, що помилилися. Тож Аксель сказав:

— Ми звичайні фермери, пане, і прямуємо до села, де живе наш син.

Кремезний солдат, потрохи опановуючи себе, відповів Акселеві невиправдано голосно:

— Хто ці люди, котрі подорожують із тобою, фермере? Сакси, судячи з їхнього вигляду?

— Це двоє братів, котрі щойно перейшли під нашу опіку і котрих нам доведеться багато чого навчити. Як ви бачите, один із них іще зовсім дитина, а другий — нетямкий німий, тому нам не доводиться очікувати від них великої помочі.

Коли Аксель це промовив, високий сивочолий солдат, немовби раптом щось згадавши, відступив од підпори моста і зосереджено нахилив голову. Тим часом кремезний втупив сердитий погляд кудись поза спини Акселя та Беатрис. Потому, не знімаючи руки з руків’я меча, пройшов повз них, аби розглянути другу пару. Едвін тримав кобилу і дивився на солдата, котрий наближався до нього, байдужим поглядом. Вістан, навпаки, голосно хихотів сам до себе, очі його косилися навсібіч, а рот був широко відкритий.

Кремезний солдат перевів погляд від одного до другого, ніби шукаючи якоїсь розгадки. Та врешті-решт роздратування таки взяло над ним гору. Він схопив Вістана за волосся і люто шарпнув.

— Що, саксе, нікому тобі волосся підстригти? — крикнув він воїнові на вухо і шарпнув іще раз, наче хотів поставити Вістана на коліна.

Вістан похитнувся, та зміг устояти на ногах, жалібно пхинькаючи.

— Він не розмовляє, пане, — сказала Беатрис. — Як бачите, він недотепа. Грубе поводження терпить, але має свій норов, який нам іще належить приборкати.

Поки дружина говорила, ледве помітний порух змусив Акселя озирнутися назад на солдатів, котрі залишалися на мості. Тоді він і помітив, що високий сивочолий чоловік підняв руку, його пальці вже майже склались у вказівний жест, але відразу ж обм’якли й опустились. Урешті-решт він дозволив руці упасти, хоч і дивився повним осуду поглядом. Спостерігши це, Аксель раптом припустив, що зрозумів, ба навіть розпізнав те, що відбулося зі сивочолим солдатом: із його вуст уже була готова злетіти жорстка нотація, та він мовби раптом пригадав, що не має жодної формальної влади над своїм кремезним колегою. Аксель був певен, що десь і колись сам пережив майже ідентичний досвід, але прогнав цю думку, а натомість сказав примирливим тоном:

— Шановні добродії, ви, мабуть, вельми заклопотані власними справами, і ми просимо вибачення, що потурбували вас. Якщо дозволите нам пройти, то ми відразу ж зникнемо з ваших очей.

Але кремезний солдат усе ще мучив Вістана.

— Нехай спробує показати свій норов мені — подивимося, що буде! — заволав він. — Хай тільки ризикне — і я йому покажу, де раки зимують.

Урешті він відпустив Вістана і покрокував назад, аби знову зайняти свій пост на мосту. Він не сказав ані слова і мав вигляд розлюченого чоловіка, котрий цілковито забув, чому, власне, розлютився.

Здавалося, шум бурхливої річки посилював напружену атмосферу, й Аксель подумав, що цікаво, як би вчинили солдати, якби він зараз розвернувся і повів своїх супутників назад у ліс. Але саме тієї миті сивочолий чоловік вийшов уперед, порівнявшись із першими двома солдатами, й уперше заговорив:

— Добродію, на цьому мості є декілька зламаних дощок. Можливо, саме тому ми тут і стоїмо: щоби попереджати добрих людей, як-от ви, щоби вони переходили міст обережно, бо інакше їх може віднести течією до самого підніжжя гори.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, пане. Завдяки вашому попередженню ми йтимемо обачно.

— Що з вашим конем, добродію? Коли ви йшли сюди, мені здалося, що він шкутильгав.

— Наша кобила пошкодила копито, пане, та ми сподіваємося, що немає нічого серйозного, хоч і не їдемо на ній верхи, як бачите.

— Ці дошки прогнили від бризок, і тому ми тут, хоча мої товариші вважають, що нас привело сюди якесь інше завдання. Тому запитаю вас, добродію, чи вам із вашою доброю дружиною довелося зустріти в дорозі якихось чужинців?

— Ми самі тут чужинці, пане, — сказала Беатрис, — тому нам нелегко розпізнати приходьків. Але за два дні дороги ми не бачили нікого незвичайного.

Від вигляду Беатрис погляд сивочолого солдата наче пом’якшав і став радісним.

— Пані, ви пустились у довгу — як на жінку ваших літ — дорогу, щоби дістатися до синового села. Хіба не було би вам більше до душі жити зі сином там, аби він міг щодня з любов’ю вас доглядати, ніж змушувати свою матір долати такий шлях, повний небезпек, від яких ви зовсім не захищені?

— Я сама бажаю цього всім серцем, пане, і, коли ми зустрінемося зі сином, то разом із чоловіком поговоримо з ним про це. Та ми дуже довго не бачилися з нашим сином і можемо поки що лише здогадуватися, як він нас прийме...

Сивочолий солдат продовжував приязно на неї дивитися.

— Цілком можливо, пані, — сказав він, — що вам зовсім нічого хвилюватися. Я сам живу далеко від батька та матері й давно їх не бачив. Може, колись між нами проскочили гострі слова, хтозна? Та, якби завтра вони мене відшукали, пройшовши довгу путь, як от ви, думаєте, я не прийняв би їх із переповненим радістю серцем? Пані, я не знаю, що за людина ваш син, але готовий побитись об заклад, що він не надто відрізняється від мене, і варто йому побачити вас із чоловіком, як сльози щастя потечуть із його очей.

— Дуже мило з вашого боку дарувати нам такі слова, пане, — відповіла Беатрис. — Гадаю, ви маєте рацію. І ми з чоловіком часто говорили про те саме, але такі слова, почуті з уст когось іншого — особливо сина, котрий і сам далеко від рідного дому, — розвіюють нашу тривогу.

— Продовжуйте вашу путь із миром, пані. І, якщо дорогою випадково вам випаде зустрітися з моїми матір’ю та батьком, котрі йтимуть вам назустріч, будьте добрі до них і переконайте їх продовжувати свій шлях, адже їхня подорож не буде