Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

31. Шепіт клавіш

Філармонія була порожня. Тиша заповнювала її так щільно, ніби сама будівля тримала подих. Андрій сидів за роялем, у сутінках, без світла, без партитури. Пальці лежали на клавішах, як на шкірі когось рідного, до кого не наважуєшся доторкнутись, боячись порушити тишу між вами.

Це була ніч перед Мартиним рішенням. Вона сказала, що подумає. Взяла три дні. І кожен з них був для Андрія як ще одна незакінчена нота — тягуча, відкладена, нервова.

Сьогодні він вирішив зіграти для неї. Не публічно. Не на сцені. Лише для стін. Для повітря. Для пам’яті, яка могла стати минулим.

Він написав цю композицію кілька днів тому — з перших акордів, що звучали, коли вона вперше увійшла до філармонії, до останніх, які з’явились після їхнього поцілунку, після пожежі, після дітей у притулку.

Це не була симфонія. Це була сповідь. Її ім’я не звучало в жодному рядку, але кожна фраза була нею. Її тінню. Її голосом. Її страхами, які він навчився розпізнавати, ще до того, як вона їх озвучувала.

Коли він торкнувся клавіш — світ ніби завмер. Звуки були не гучні, не яскраві. Вони шепотіли. Кожна нота — обережна, ледь чутна. Ніби серце, що вперше зізнається в тому, що давно кричало.

Мелодія розвивалась плавно. Спершу — знайомі інтонації, потім — зміни. Прогресії, які розкривали біль і надію водночас. Він грав, не дивлячись на руки. Вони самі знали шлях.

А тоді — тиша. Коротка, як вдих.

І наступна частина. Та, яку він боявся писати. Та, в якій звучало: “Залишайся”. Без прохання. Без тиску. Лише як звук, що затримується, бо не хоче зникати.

Він не знав, скільки грав. Але коли зупинився — відчув, що не один.

Марта стояла в тіні дверей. Його спина була до неї, але він відчував її присутність. Її дихання. Її мовчання.

Вона не сказала нічого. Навіть коли він обернувся. Лише дивилась на нього так, ніби чула все.

— Я написав це для тебе, — сказав тихо. — Але не наважився дати ноти.

— І правильно, — відповіла вона. — Тому що я вже їх знаю.

Її голос був м’яким, глибоким, і трохи тремтів.

— Це був шепіт. Але в ньому — усе.

Він кивнув. Уперше за довгий час — без сумніву.

Марта підійшла до нього, поклала руку на кришку рояля. І шепнула:

— Я ще не знаю, що оберу. Але я знаю, що ця музика залишиться в мені — назавжди.

Цієї ночі вони не торкались одне одного. Не обіймались. Але сиділи поруч — так близько, як тільки можуть бути два серця, що ще шукають шлях, але вже не губляться в тиші.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍