Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

32. Доторк до незнаного

Наступного дня Марта прийшла у філармонію першою. Вона принесла із собою лише скрипку, невеличкий термос і... тривогу. На її обличчі не було втоми, але була та напруга, яка живе в людині, що стоїть перед вибором. Не перед дверима, що можна просто відчинити, а перед прірвою, над якою потрібно пройти по тонкій нитці.

Вона довго сиділа одна. Не грала. Лише тримала інструмент на колінах, як дитину, яку не хочеш відпускати, бо не знаєш, чи побачиш знову. Думки тиснули зсередини. Її життя — до цього моменту — було сільською симфонією: звуки полів, тиша ранків, запахи землі й дощу. Але тепер перед нею — новий світ. Швидкий, гучний, яскравий.

Київ лякав її. Не тому, що там шумно чи незнайомо. А тому, що там треба буде бути іншою. Рішучою. Витривалою. А вона звикла грати без натиску, жити без гонитви. Її музика народжувалась із тиші — а не з амбіцій.

Коли зайшов Андрій, він побачив її — у півтіні сцени, мов тінь від себе самої. І одразу зрозумів: сьогодні вона скаже щось важливе.

— Я боюсь, — мовила, коли він сів поруч. — Не того, що не вдасться. А того, що вдасться. І я вже не повернусь.

— А чому ти хочеш поїхати? — спитав він просто.

— Бо хочу знати, що я можу. Хочу побачити, ким я можу бути поза межами цієї сцени. Поза нами.

Андрій не відводив погляду.

— І що ти боїшся там втратити?

— Себе, — зізналась. — І тебе.

Мовчанка між ними затягнулась, але не гнітила. Вона — як довга пауза у фразі, де кожен слухач затамовує подих, чекаючи, чи прозвучить завершальна нота.

— Я не буду заважати тобі, — сказав Андрій. — Але якщо ти коли-небудь відчуєш, що тебе тягне назад — я буду тут. Не як чекання. Як спогад, який можна знову оживити.

Марта стисла пальці на грифі скрипки. Потім підвелась. Пройшлася сценою. Зупинилась.

— Коли я граю тут, я відчуваю себе справжньою. Але якщо я залишусь лише тому, що тут зручно — я ніколи не зрозумію, ким могла стати. А музика... вона не терпить напівправди.

Він піднявся, підійшов до неї.

— То дозволь собі доторкнутись до незнаного, — сказав. — Не зрадивши себе.

Вона глянула в його очі — і вперше не було там ні смутку, ні гніву. Тільки тиха підтримка. І розуміння.

— Обіцяй, що гратимеш, навіть якщо мене не буде, — прошепотіла.

— А ти — обіцяй, що повертатимешся, навіть якщо не зразу.

Їхні долоні зустрілись. Коротко. Міцно. Як стиск, який нічого не тримає, але й не відпускає повністю.

Цього вечора вона зіграла на скрипці як ніколи раніше. Її ноти були сповнені відваги. Страху. І прощання. Але в них звучала правда.

Вона ще не зробила вибору. Але вже зробила крок — у невідоме. У майбутнє. У себе.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍