Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

з трудом ковтаю слину і втуплююся у свої ноги — може, він знає, що я лише відкривала рота, коли інші співали гімн. Проте він безжурно всміхається мені й каже:

— Твоя сестра каже, щоб ти за неї не хвилювалася.

Тітонька Бебс зойкає, проте перш ніж я встигаю зрозуміти, що до чого, органчик заводить черговий гімн, ідентичний до попереднього (усі гімни у Церкві духу однакові, тільки, як не дивно, ніхто цього не помічає).

Я до вечора обдумую події у церкві, і навіть смаженя і яблучний пиріг — наші гості на недільній вечері — не допомагають мені позбутися страху, що Патриція чи Джилліан загинула. Я намагаюся заговорити про це з тітонькою Бебс, доки на тлі співають Ґілберт і Салліван, але вона відмахується:

— Не мудруй, Рубі, тобі не пасує.

(А мені здається, що пасує, ще й дуже). І відмовляється продовжувати розмову.

Минає ще тиждень. Ще тиждень домашнього розпорядку. Ще тиждень сумлінного вивчення карток із буквами та книжечки Джилліан — я викладаю слова із книжки на столі у їдальні за допомогою карток, розкладаючи їх, як ворожка карти, але що в мене тільки по одній карточці з кожною буквою, речення неминуче скорочуються: «Ось іде цуценя» перетворюється на «Ось іде цуцня», а «Ось іде кошеня» на «Ось іде кошня».

Я погрязаю в рутині Міртройд-роуд і скоро стану однією з них. Тітонька Бебс уже вдягає мене в їхні обноски й підстригає мене на їхній манір. Скоро різниця між нами стане геть непомітна, і вони таки здобудуть владу над тілом землянки. Якщо я навчуся писати, то зможу крейдою написати р-я-т-у-й-т-е на тротуарі перед домом. Чого вони від мене хочуть? Моєї теллуричної сили? Мого плюшевого ведмедика?

А найгірше — це жахіття, страшні сни, у яких я тону, падаю з висоти, потрапляю в пастку, лечу. Сни про політ найгірші — ми шкереберть зриваємося зі сходів у запаморочливий некерований політ без кінця. Ми прискорюємося і прискорюємося, доки не сягаємо передпокою внизу й не прокидаємося за мить до зіткнення з вітражем на вхідних дверях.

Коли дія сну відбувається на сходах дому на Міртройд-роуд — це ще півбіди, бо буває, що уві сні я опиняюся в ляльковому будиночку. Сходи в ньому завузькі, тож після таких ночей ми з Тедді прокидаємося з синцями на ліктях і литках. Хай би де я була, уві сні доводиться тікати від Незвіданого Жаху чи, що гірше, від дідуся, що верещить «хто там?», як зозуля з годинника, і я прокидаюся в сльозах, повторюючи «Це тільки я, Рубі», і я вже навіть не певна, хто така ця «Рубі».

А тоді починається справжній жах — я ходжу уві сні. Сходи мені не лише сняться — інколи тітонька Бебс мене будить, і я виявляю, що саме на сходах і стою. Я Рубі, сама-самісінька, як не рахувати Безіменного Жаху. Якось я прокидаюся у пітьмі сама, тітоньки Бебс поруч немає. Я стою перед ляльковим будиночком, і у тьмяному світлі ліхтаря з вулиці, що сочиться крізь завіси, видно, що в кімнатках панує безлад, ніби якесь мале звіря розпачливо щось шукало й перевернуло все догори дригом. Жахіття!

Я заспокоюю Тедді, розказуючи йому історії, у яких усіх порятують — Рапунцель, Білосніжку, Сплячу Красуню. Я детально переказую епізоди з Робіна Гуда, де я Меріан, Тедді — Алан із Долини, а тітонька Бебс — шериф Ноттінгемський. Інколи я — самотній ренджер, а Тедді, як уміє, прикидається Джеєм Сілвергілсом. Інколи ми — бранці на піратському судні, що вже стоять на дошці над морем, коли на обрії з’являється корабель Синбада; інколи ми, оточені у дерев’яній хижі, відстрілюємося від індіанців, знаючи, що кавалерія з розпатланою Патрицією на чолі порятує нас в останню мить. Звісно, зараз я розумію, що ми просто обрали не той бік — якби ми перейшли на бік піратів чи індіанців, то, мабуть, були б у безпеці.

Інколи ми вмощуємося на килимку при каміні, модерному такому, з чорно-червоно-сірими геометричними візерунками, і вдаємо, що це — чарівний килим, який забере нас із Міртройд-роуд і віднесе додому, проте хай би як ми старалися, він підноситься лише на кілька сантиметрів, зависає на пару секунд і знову падає на підлогу.

Знову настає неділя. Ми йдемо до церкви. Цього тижня Рита представляє нам гостьову медіумку Майру, що виглядає як Альма Коґан, тільки без гарних сукенок. Майра читає доповідь про «Тварин у духовному світі» і стверджує, що тварини вливаються у дух, як і люди. Це породжує чимало запитань, хоч би і про те, як там вистачає місця на всіх. Якщо все живе переходить у потойбіччя, то на астральні рівнини щодня приносить мільярди й мільярди представників планктону, амеб і бактерій. А якщо ні, то де ми проводимо межу? На той світ потраплять лише домашні тварини? Лише тварини, більші за йоркширського тер’єра? А як же бджоли? Чи тварин сегрегують — собаки до собак, жирафи до жирафів? Цуцня і кошня? Курчата з курчатами? Сойки до сойок (два чоботи пара)? Чи всі птахи разом? А що ж плюшеві ведмедики? Може, під ведмедиків у світі духів виділили окремий закут, а може, їм дозволили жити з дітьми. Стільки запитань...

Я зосереджуюся на абетці. Ми з Тедді днями сидимо на чарівному килимі перед каміном і вивчаємо загадкові послання — «А — абрикос», «Б — бджола», «В — вівця», «Г — гарбуз». Значення я розумію, а ось форма в голові не вкладається. На картках є зображення (абрикоси, бджоли, вівці, гарбузи, ґудзики, дерева й ельфи) — герменевтичні символи, від яких я шаленію. «І» — «індіанець»: уночі на сходах збираються ворожі племена, блискають у темряві очима й намистами, а за їхніми головними уборами з пір’я глипає Безіменний Жах. Ті, хто під ліжком живе, виповзають і долучаються до них, де-не-де зблискують ятагани. Ми летимо повз них у невпинних і шалених снах.

Може, це квіткові близнята, шабаш відьом на двох, мене причарували, і через їхнє прокляття я щоночі літаю без крил. А може, вони зробили схожу на мене воскову лялечку, сховали у ляльковому будиночку й тепер щоночі вправляються в телекінезі, жбурляючи її вузькими сходами, а самі «невинно» лежать у ліжку. Коли я прокидаюся в ліжку, вони лежать і дивляться на мене; їхні очі — блискучі цятки у темряві — впиваються у мій череп, обмацують мозок. Я не дам їм прочитати свої думки. Я опиратимуся.

У