Читати книгу - "Останній ельф"

пробувати розколоти камінь голими руками. Він обережно простягнув руку, намагаючись, аби цей рух був якомога повільнішим, щоб не налякати маленького дракона.

Та рух виявився не досить повільний.

Пролунало ще одне коротке «уі-і-і», а враз із ним — іще один невеличкий викид полум’я. На щастя, серед книг із рецептами грибних страв та інструкціями з виготовлення летючих машин знайшовся й підручник з лікування опіків.

Йорш зробив ще одну спробу, цього разу лівою рукою, бо права була трохи схожа на печений білий гриб із книги «Як готувати гриби на жаровні» — із четвертої шафи при південній стіні третьої зали. Щоб не уподібнитися до малюнків з розділу «Як зробити, щоб гриби не підгоріли», він намагався уникати найменшої різкості в рухах.

Цього разу його рука рухалася досить повільно.

Йорш поклав її на голову маленькому драконові. Звивисті смужки смарагдових лусочок чергувалися з ділянками м’якої, наче оксамит, шкіри, — темно-зеленої із золотистим відблиском. Шкіра була м’яка, гладенька й тепла, але своєю рукою ельф відчув неймовірний страх малюка, — страх невимовний і всеохопний, яким тільки й може бути страх новонародженого, страх, який існує в мозку, де нема жодної іншої думки, і який відтак може заповнити все без останку. У голівці велетенського драконятка загніздилася безмежна тривога, страх перед чимось значно болючішим за голод і незрівнянно жахливішим за темряву.

Йорш відважився зануритися в потік цього сліпого, бездонного жаху — і пригадав себе колишнього під нескінченним дощем, коли навколо аж до самісінького обрію не було жодної живої душі, крім нього самого.

То був страх залишитися самим.

Страх, що ніхто тебе не любить.

І він збагнув, що треба зробити. З усієї сили почав думати про те, що він і дракон — одне ціле. Уявив, як вони сидять удвох на безкрайній луці, порослій дрібненькими ромашками, а малий дракон кладе голову йому на коліна. Тоді уявив, як вони сплять поруч, обнявши одне одного. Тоді — як вони разом їдять солодкий мигдаль та боби, розділяючи їх навпіл. А тоді знову — як дракон, поклавши голову йому на коліна, лежить поруч із ним на ромашковій луці.

Малий заспокоївся, вираз його мордочки став не таким переляканим, а очиці просвітліли.

— Усе добре, малий, усе добре.

Малий — це було не зовсім вдале слово. Дракон був завбільшки з добрячу гору. Проте ельфові не спадало на думку ніяке інше означення. То був малюк. Він мав великі вологі очі, зелені із золотим відблиском, наче вода в гірському озері під променями сонця.

— Усе гаразд, маленький, я тут, — і це запевнення подіяло. Зелені очиці маленького дракона задивилися в блакитні очі юного ельфа.

— Маленький мій, гарненький. Мій любий малюче. Моя хороша пташко. Ти ж моя пташечко, мій дракончику, мій красунчику.

Дракончик аж просяяв. Уперше у своєму житті він усміхнувся.

Він був не такий кострубато-колючий, як дорослий дракон, і мав надзвичайно милу, майже беззубу усмішку: у нього ще не було ні задньобокових, ні задньопроміжних, ні другощелепних, ні пригортанних зубів, а серединні ікла ледь-ледь прорізалися.

Уперше у своєму житті малий дракон вирішив пометляти хвостом, і велетенське яйце одразу ж розлетілося на друзки. Он як дракони вибираються з яйця! У книжці про це нічого не писалося — треба буде дещо додати. Уламки шкаралупи розлетілися навсібіч, неначе смарагдово-золотистий феєрверк.

— Ерброу! — ось яке буде його ім’я. — Ерброу, — тріумфально повторив ельф іще раз.

Маленький дракон, здавалось, аж нетямився від захвату. Весело підстрибуючи, могутнім ударом хвоста він повалив стародавній сталактит, услід за яким зі стелі обвалилося ще кілька брил. Пролунало радісне «уі-і-і-і», — і Йорш устиг пригнутися саме вчасно, щоб йому не обсмалило обличчя, але волосся з голови, так само як і «Мистецтво створення сонячних годинників», поповнило ту хмару попелу, яку вже давно ганяв вітер підлогою печери. Що ж, тепер у найближчі кілька століть людство не зможе визначити, котра година. А без цього навіть найпростіші обрахунки, як-от передбачення прильоту комет або сонячних затемнень, будуть нерозв’язною головоломкою.

Йорш усівся на долівку. Дракон знову беззубо всміхнувся, і від цієї усмішки його очиці заблищали ще яскравіше. Малюк поклав голову ельфові на коліна і, виснажений, умить заснув.

Нарешті спокій.

Права рука була обпечена й поболювала. Чоло теж йому зачепило вогняним подихом дракона.

Йорш спробував швидко скласти в голові план дій — за порядком їхньої нагальності. Перенести всі книги та сувої із центральної зали до однієї з бічних кімнат, щоб уберегти їх від драконяти й від негоди. Друга нагальна справа: знайти, де росте аконіт, наперстянка та арніка гірська, щоб зробити драконові інгаляцію — і щоб він став, скажімо так, менш пожежонебезпечний. За щасливим збігом, арніка гірська слугує також і для лікування опіків. Треба буде насадити її скрізь, де тільки можна. Повільно, щоб не розбудити дракона, який лежав у нього на колінах, Йорш ліг горілиць на долівку печери, встелену килимом із дрібних ромашок і, щосили витягнувшись та виставивши за голову ліву руку, — єдину працездатну, — ухопив підручник із драконознавства, найціннішу на цей момент книжку в усій бібліотеці.

Ромашки? Долівка печери перетворилася на ромашкову луку.

На жаль, багатьох корисних відомостей про драконів у книжці бракувало.

Там не згадувалося, зокрема, і про те, що коли драконятко щасливе, його розум здатний перетворювати мрії на дійсність.

Хоча хтозна, може, про це була мова на тих сторінках, які знищила цвіль?

Розділ п’ятий

Із самого ранку вони збирали виноград: найкраща робота у світі. Ніякий, навіть найпильніший наглядач не здатний перерахувати всі грона на галузці й усі виноградинки в гроні. Щоправда, під час роботи треба було безперервно співати, доводячи цим самим, що в роті в тебе пусто, та коли в хорі раптом забракне одного-другого голосу, зауважити це неможливо. Над виноградником лунало безупинне:

... .ми любим нашого Суддю,

на нього всі наші надії,

про нього тільки наші мрії,

о, як він любить нас…

Діти навчилися їсти по черзі — це робив той із них, хто був найдалі від Тракарни, яка безупинно ходила між рядами, у той час як Страмаццо хропів унизу, коло підніжжя засадженого виноградом пагорба, у затінку фігового дерева. Коли він спав, рот у нього розтулявся й по сивуватій бороді стікала слина, — але й тоді він, сплячий, мав менш дурнуватий вигляд, аніж коли не спав.

Крешо та Морон теж не становили небезпеки: вони були надто зайняті тим самим — старалися за кожної нагоди