Читати книгу - "Останній ельф"

Над рядами виноградних кущів сяяло сонце. Літо було сухе, без дощів, тож і виноград удався пречудовий. Удалині, над верхівками Темних гір, уже виблискував перший сніг. Казали, що по той бік Темних гір є море — щось наче річка без берегів, яка розливається на всі боки аж до обрію, що відокремлює її від неба. Робі згадала свого батька, який завжди казав, що рано чи пізно повезе її подивитися на море, бо дух свободи пориває його туди, де лінію обрію, цю межу між небом і світом, ніщо більше не може перервати.

Йомір була поруч із Робі. З веселим, майже щасливим виразом на обличчі, у проміжках між поїданням виноградин, вона щодуху горлала:

…о, як він любить на-а-а-ас…

А тоді зненацька вона немов закам’яніла, затулила рота руками, впустивши додолу виноградне ґроно. На її обличчі змінялися, одне за одним, невимовне здивування, невимовна радість, невимовне горе, невимовний страх і жах. Робі озирнулася й подивилися в той бік, куди був спрямований погляд Йомір, — і побачила, як між рядами винограду крадеться чиясь тінь. Вона вмить збагнула: хтось із батьків Йомір, а може, й обоє разом, прийшли по свою дочку, і дівчинка тепер страшенно боялася, що Тракарна, Страмаццо чи хтось із покинутих дітей помітить це.

У Сирітський дім приймали як справжніх сиріт, тобто дітей, чиї батьки померли, так і покинутих, тобто тих, чиї батьки живуть десь своїм життям, лишивши нащадків під опікою Гієн.

А відтак у притулку існували два супротивні, ба навіть ворожі угруповання. Покинуті назавжди призвичаїлись до своєї покинутості. Відмалку живши — і виживши — серед нужди та злоби, вони, так би мовити, уже пройшли певний добір і всотали в себе цю нужду та злобу, трактуючи їх як ключові складники власної особистості та й життя загалом. Звідси — їхня неминуча зневага й навіть ненависть до всіх, хто плекав у пам’яті будь-які спогади про батьківську ніжність або життя в достатку. Покинуті жили із Тракарною та Страмаццо, відколи пам’ятали себе, і ті ставилися до них навіть з якоюсь доброзичливістю, звісно, у тих межах, у яких до Гієн узагалі застосовне слово «доброзичливість». Самим своїм існуванням покинуті доводили, що під опікою Гієн цілком можна якось існувати. Вони були, у певному сенсі, красою й гордістю Сирітського дому.

Покинутим присвічувала, мов провідна зоря, одна й та сама мрія, про яку вони нікому не розповідали: що одного дня хтось таки по них прийде — якийсь король або королева постукає у двері Сирітського дому в пошуках своєї дитини. Може, вона загубилася під час землетрусу, а може, разом із кошиком-колискою її віднесло водою під час повені, а може, її викрали орки, тролі, ельфи, вовкулаки абощо — і так вона жила, не знаючи, хто вона й звідки.

Та день за днем у двері притулку не стукала жодна жива душа. Власне, у притулку не було навіть дверей, у які король, королева чи хтось іще могли б постукати й запитати, чи не тут, бува, їхня дорога дитина. Була тільки овеча шкура, яка відслонялася виключно для того, щоб досередини могли зайти Гієни або, вряди-годи, якісь «тимчасові опікуни», що приходили по дешеву робочу силу й домовлялися із Тракарною про ціну. Страмаццо в цей час сидів під вербою, хтось із найменших дітей обмахував його віялом, проганяючи мух та спеку, а на його знудженому довгастому обличчі застиг вираз тупої недоумкуватості.

Утім, чого тільки в житті не буває. Десь у глибинах підсвідомості всі покинуті, навіть найстарші, вже цілковито позбавлені будь-якої наївності чи віри в краще, плекали надію на те, що одного дня оту овечу шкуру, що завішувала вхід, відслонить якийсь король чи королева, що приїхали сюди каретою, навантаженою смачними наїдками.

Натомість справжні сироти потрапляли в Сирітський дім, під опіку Гієн, без відповідного приготування або, точніше, із приготуванням цілковито невідповідним — зі своїми спогадами й тугою за минулим. До того ж, одним з головних завдань Гієн було викорінити з дитячих умів будь-яке почуття прив’язаності чи любові, за винятком любові до Даліґара.

Та річ була не тільки в цьому. Будь-яка людська істота, навіть найзіпсованіша — ба, насамперед найзіпсованіша — має несамовите бажання, щоб її любили або принаймні не дуже сильно ненавиділи. А в сповненому відчаю, затурканому погляді дітей, що замість батька й матері мали тепер Гієн, а замість хліба із сиром — кукурудзяну бовтанку із хробаками, під страхом та голодом, спустошеністю й приниженням, ховалася ненависть.

Часто їхні батьки відійшли на той світ не через злидні, голод і пошесті, хоч і цього не бракувало, а через безпосереднє втручання Судді-управителя, який ніколи не скупився для свого народу на благотворну науку у вигляді шибениць. Це підсичувало ту ненависть, яка жевріла в поглядах дітей-сиріт, але з іншого боку, збільшувалося й злорадство Гієн, які мали додатковий привід вигадувати для сиріт різні покарання, зменшувати їхню пайку й додавати їм роботи.

Безпосереднє втручання Судді в дитячі долі могло полягати як у засудженні батьків до шибениці, так і в їхньому вигнанні за межі країни. Дітей, що вважалися за власність графства, вигнанці були зобов’язані здати до притулку.

Саме так і сталося з батьками Йомір, і якщо тепер вони повернулися, щоб спробувати забрати свою дочку, то цим самим готувалися скоїти тяжкий злочин викрадення малолітнього, за який їм загрожувала кара смерті.

Неначе воєначальник, що обдумує стратегію майбутнього бою, Робі вмить визначила місцезнаходження Тракарни та найнебезпечніших представників партії покинутих, насамперед Крешо та Морона, але також і Калі, дівчини без одного пальця, що ненавиділа Йомір всією душею. Крешо та Морон були далеко, на другому кінці виноградника. Тракарна була десь посередині між Робі, Йомір і тінню в кущах, але вона саме обернулася в інший бік і дивилася на горішню частину пагорба, де хтось із хлопців упав і, здається, поранився, але найгірше — перекинув при цьому кошика з виноградом. Небезпеку становила Каля, яка стояла лише за кілька кроків від отієї тіні. На щастя, її увагу теж відволікла халепа, що сталася із хлопцем нагорі, та прокльони, якими осипала його Тракарна. Та це було ненадовго. Робі гарячково намагалася щось придумати, а тоді, наче божевільна, метнулася в бік, протилежний від тіні в кущах.

— Змія, рятуйте, змія! — заволала вона на всю горлянку.

— Ану припини й вертайся до праці, дурне дівчисько! — закричала навздогін Тракарна. — Це просто якийсь вуж.

Та було вже пізно: паніка поширилася по всьому винограднику