Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

хоча Флер у ті прохолодні літні дні жила дозвільним життям форсайтівської спадкоємиці, рахунки за сукні якої сплачені і в якої тільки й клопоту, що тішитися життям, проте вона, як сказала б, вживаючи модного виразу, Вініфред, «мов перед богом», була байдужа до всього того. Їй хотілося не більше не менше як дістати місяць, що плив холодним небом над річкою або над Грін-парком, коли вона їхала до міста. Джонові листи вона загорнула в рожевий шовк і тримала біля самого серця, а в часи, коли корсети такі низькі, почуття зневажаються, а груди не в моді, навряд чи можна знайти переконливіший доказ настирливості її ідеї.

Дізнавшись про смерть Джонового батька, вона написала Джонові листа і через три дні, повернувшися з пікніка на річці, одержала відповідь. Це був його перший лист після їхнього побачення у Джун. Вона розпечатала конверт, охоплена лихими передчуттями, і прочитала з розпачем:

«Відтоді, як ми бачились, я довідався, що сталося в минулому. Не буду переказувати тобі — гадаю, ти знала все, коли ми зустрілись у Джун. Вона каже, що ти знала. Якщо це правда, Флер, ти повинна була розповісти мені. Мабуть, ти чула тільки версію свого батька, я ж чув версію своєї матері. Це жахлива історія. Тепер, коли у мами таке горе, я не можу завдати їй нового болю. Звичайно, я тужу за тобою день і ніч, але тепер я не вірю, що ми коли-небудь з'єднаємося,— нас роз'єднує якась майже непереборна сила».

Ну от! Її обман викрито. Але Джон — вона відчувала — пробачив їй. Однак від того, що він написав про свою матір, серце її болісно стислося і ноги затремтіли.

Спершу вона вирішила відповісти на лист, потім — не відповідати. Протягом наступних днів ці рішення безнастанно чергувалися, і вона доходила до відчаю. Недаремно вона була дочкою свого батька. Упертість, яка загартувала Сомса і водночас занапастила його, була властива і Флер, становлячи хребет її вдачі, прикрашений мереживом французької грації і жвавості. Дієслово «мати» вона завжди інстинктивно відмінювала з займенником «я». Однак дівчина приховувала всі ознаки свого розпачу і в міру можливостей, які давав непогожий липень з його вітрами й дощами, розважалася на річкових прогулянках з таким безтурботним виглядом, наче на душі в неї не було жодної хмаринки; і жоден з молодих баронетів ще ніколи так не нехтував видавничою справою, як її незмінний супутник Майкл Монт.

Для Сомса вона була загадкою. Її безтурботна веселість майже обманювала його. Майже — бо його уваги не оминуло те, що очі її часто втуплювалися кудись у простір і що серед ночі з вікна її спальні падало світло. Про що вона думає, про що розмірковує в таку пізню пору, коли треба спати? Але він не насмілювався запитати, що в неї на думці, а сама вона нічого не казала йому після тієї короткої розмови в більярдній.

Під час цього періоду мовчання сталося так, що Вініфред запросила їх на сніданок, щоб потім піти на «дуже цікаву невеличку п'єсу «Опера злидарів», і попросила їх узяти з собою кого-небудь четвертого, чоловіка. Сомс, чиє ставлення до театрів відзначалося принципом — не ходити ні на які вистави, прийняв запрошення, бо у Флер був інший принцип — ходити на всі вистави. Вони поїхали на автомобілі, прихопивши з собою Майкла Монта, який був на сьомому небі від щастя і якого Вініфред визнала «дуже цікавим». «Опера злидарів» спантеличила Сомса. Герої дуже неприємні, і вся річ вкрай цинічна. Вініфред була «заінтригована»... костюмами. Музика їй теж сподобалась. Напередодні вона пішла в оперу подивитися балет і, прибувши занадто рано, застала на сцені співаків, які цілу годину блідли й червоніли від страху, щоб якось ненароком не збитися на мелодію. Майкл Монт був захоплений виставою. І всім трьом було цікаво, що думає про неї Флер. Але Флер про неї не думала. Її настирлива ідея стояла на сцені й співала разом з Поллі Пічем, блазнювала з Філчем, танцювала з Дженні Дайвер, ставала в пози з Люсі Локіт, цілувалася, наспівувала, обнімалася з Макхітом [86]. Її губи усміхалися, руки аплодували, але цей стародавній комічний шедевр справив на неї не більше враження, ніж якби це було яке-небудь банальне естрадне ревю. Коли вони після вистави сіли в машину, у неї защеміло серце від того, що поряд сидів не Джон, а Майкл Монт. Коли на повороті плече юнака, ніби випадково, торкнулося її плеча, вона тільки подумала: «Якби це було Джонове плече!» Коли його бадьорий голос, стишений від того, що вона сиділа так близько, щось торохтів крізь шум мотора, вона усміхалась і відповідала, думаючи: «Якби це був Джонів голос!» А коли він сказав: «Флер, у цій сукні ви справжнісінький ангел!»— вона відповіла: «Вона вам подобається?»— і подумала: «Якби тільки Джон міг її побачити!»

Під час цієї поїздки додому визріло її рішення. Вона поїде в Робін-Гіл і побачиться з ним віч-на-віч; візьме машину і вирушить туди, не попередивши ні Джона, ні батька. Минуло дев'ять днів, відколи прийшов його лист, вона не може більше чекати. Вона поїде в понеділок! Це рішення зробило Флер прихильнішою до Монта. Тепер, коли є мета, можна терпляче слухати його і відповідати. Хай лишається обідати; хай, як завжди, пропонує руку й серце; хай танцює з нею, стискає їй пальці, зітхає — хай робить що завгодно. Він докучає тільки тоді, коли відволікає її від настирливої ідеї. Вона навіть жаліла його, наскільки могла тепер жаліти кого-небудь, крім себе. За обідом він іще з більшим запалом, ніж будь-коли, говорив про те, що називав «кінцем засилля заможної меншості». Вона майже не слухала його, зате її батько, очевидно, слухав досить уважно і з посмішкою, що означала незгоду або навіть обурення.

— Молодше покоління думає не так, як ви, сер; правда, Флер?

Флер знизала плечима; молодше покоління — це Джон і тільки Джон, а їй невідомо, що він думає.

— Молодь думатиме так само, як я, коли доживе до моїх літ, містере Монт. Людська природа