Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

в домі поруч із вашим. Хочете, я попрошу його, як проходитиму там?

— Коли ваша ласка, Д’Авріньї, — сказав Вільфор, — підіть із паном лікарем. Ось ключ, щоб ви могли заходити й виходити, коли вам треба. Приведіть панотця і влаштуйте його в кімнаті моєї бідолашної дівчинки.

— Ви хочете з ним побалакати?

— Я хочу побути сам. Ви мені вибачите, правда ж? Священик повинен розуміти всі страждання, тим паче батькові.

Вільфор дав Д’Авріньї ключа, ще раз уклонився міському лікареві й, увійшовши до свого кабінету, взявся до праці.

Існують на світі люди, для котрих праця служить ліком від усіх лих.

Вийшовши на вулицю, обидва лікарі помітили чоловіка в чорній сутані, що стояв на порозі сусіднього дому.

— Оце той, про кого я казав, — озвався мертвецький лікар.

Д’Авріньї підійшов до панотця.

— Шановний пане, чи не погодилися б ви надати послугу бідолашному батькові, який допіру втратив свою доньку, королівському прокуророві де Вільфорові?

— Авжеж, мосьпане, — з прикрим італійським акцентом відказав абат, — я знаю, смерть увійшла в його дім.

— Тоді мені нема чого казати вам, якої допомоги він од вас чекає.

— Я саме збирався запропонувати мої послуги, пане, — сказав священик, — адже нам призначено йти назустріч нашим обов’язкам.

— Це молода дівчина.

— Так, я знаю; слуги сказали мені, я бачив, як вони тікали з дому. Я дізнався, що звати її Валентина, і я вже молився за неї.

— Дякую вам, — сказав Д’Авріньї, — якщо ви вже взялися до вашого святого служіння, то будьте ласкаві й продовжувати його. Будьте коло покійниці, і вам подякує невтішна рідня.

— Ходімо, пане, — сказав священик, — і зважуся запевнити, що не буде палкішої молитви, ніж моя.

Д’Авріньї взяв абата за руку і, не зустрівши Вільфора, що зачинився у себе в кабінеті, припровадив його до небіжчиці, яку мали огорнути в саван тільки уночі.

Коли вони заходили до покою, очі Нуартьє зустрілися з панотцевими очима; певне, щось незвичайне угледів у них Нуартьє, тому що погляд його більше не відривався від священикового обличчя.

Лікар доручив абатовій опіці не лише небіжчицю, а й живого, і священик пообіцяв йому молитися за Валентину і потурбуватися про Нуартьє.

Абатова обіцянка звучала врочисто; і, певне, для того, щоб йому не заважали у його молитвах і не турбували Нуартьє в його скорботі, ледве Д’Авріньї пішов, панотець замкнув на засув не лише двері, якими вийшов лікар, а й ті, що провадили до покоїв пані де Вільфор.

VII. Данґлярів підпис

Ранок був похмурий і сумний.

Уночі гробарі виконали свій печальний обов’язок і зашили в саван тіло, що лежало на ліжку, у скорботне вбрання небіжчиків, яке, хоч що там кажіть про рівність усіх перед смертю, служить останнім нагадуванням про розкіш, яку вони любили за життя.

Той саван був клапоть тонкого батисту, що його придбала Валентина два тижні тому.

Нуартьє ще ввечері перенесли з Валентининого покою до його кімнати; всупереч очікуванням, старий не протестував, що його розлучають із тілом внучки.

Абат Бузоні пробув до ранку і вдосвіта пішов собі, не сказавши нікому ні слова.

О восьмій прибув Д’Авріньї; він зустрів Вільфора, який ішов до Нуартьє, і подався разом із ним, щоб дізнатися, як старий перебув ніч.

Вони застали його у великому фотелі, що був йому за ліжко; дідуган спав спокійним, майже безтурботним сном.

Обоє здивовано завмерли на порозі.

— Погляньте, — сказав лікар Вільфорові, — природа вміє погамувати навіть найбільше горе; звісно, ніхто не скаже, що пан Нуартьє не любив своєї внучки, проте він спить.

— Авжеж, правда ваша, — спантеличено відказав Вільфор, — він спить, і це дуже дивно, адже через найменшу прикрість він може цілими ночами не спати.

 — Горе здолало його, — відказав Д’Авріньї.

І обоє, поринувши в думки, повернулися до кабінету королівського прокурора.

— А ось я не спав, — сказав Вільфор, показуючи Д’Авріньї на незаймане ліжко, — горе не може здолати мене, уже дві ночі не лягав я, та погляньте на мій стіл: стільки написав я за ці два дні й дві ночі!.. Стільки порпався у цій справі, стільки зауваг робив на звинувачувальному акті вбивці Бенедетто! О праце, моя пристрасте, моє щастя, мій безуме, тільки ти можеш перемогти всі мої страждання!

І він конвульсивно стиснув руку Д’Авріньї.

— Я потрібен вам? — запитав лікар.

— Ні, — відказав Вільфор, — та поверніться, прошу вас, до одинадцятої години, тому що опівдні буде винесення… Боже милосердний, моє дівча, моє сердешне дівча!

І королівський прокурор, знову ставши людиною, звів очі до неба і зітхнув.

— Ви будете приймати співчуття?

— Ні, один мій родич бере на себе цей болісний обов’язок. А я працюватиму, лікарю, адже як я працюю, усе зникає.

І не встиг лікар дійти до дверей, як королівський прокурор знову взявся за свої папери.

На ґанку Д’Авріньї зустрів родича, про якого йому казав Вільфор, незначну особистість як у цій оповісті, так і в родині, одне з тих створінь, які з народження відіграють у житті роль статиста.

Убраний у чорне, із крепом на рукаві, той родич прийшов у Вільфорів дім з відповідним виразом обличчя, збираючись зберегти його, поки треба буде, і негайно скинути після церемонії.

Об одинадцятій годині траурні ридвани заторохтіли брукованим двориськом, і передмістя Сент-Оноре наповнилося гомоном натовпу, який однаково жадібний і до радості, і до печалі багатіїв, тож біжить, витріщивши очі, й на похорони, й на весілля.

Потроху вітальня, де стояла труна, наповнилася відвідувачами. Спершу прийшли наші давні знайомці — Дебре, Шато-Рено і Бошан, потім усі очільники судового, літературного і військового світу, тому що пан Вільфор не так навіть за своїм суспільним становищем, як завдяки особистим чеснотам, посідав одне з перших місць у паризьких світських колах.

Родич стояв коло дверей і зустрічав прибульців, тож для байдужих людей, треба зізнатися, було великим полегшенням бачити байдуже обличчя, що не вимагало лицемірного суму, вдаваних сліз, як це мало бути у присутності батька, брата чи нареченого.

Ті, що були знайомі поміж собою, гукали поглядами один одного і збиралися в гурти. Один такий гурт складався з Дебре, Шато-Рено і Бошана.

— Бідолаха, — сказав Дебре, несамохіть, як ото й усі, віддаючи данину сумній події, — така заможна! Така красуня! Хіба могли ми й подумати про це, Шато-Рено, коли ото прийшли… нещодавно, еге ж?.. та три тижні, місяць тому щонайбільш… підписувати її шлюбну угоду, яка так і не була підписана?

— Зізнатися, ні, — відказав Шато-Рено.

— Ви її знали?

— Я розмовляв із нею разів зо два на балу в пані де Морсер, і вона видалася мені чарівною, хоча трохи сумовитою. А де мачуха, не знаєте?

— Вона пробуде цілий день у дружини цього шановного пана, який нас зустрічав.

— Хто він такий?

— Про кого ви?

— Про того пана, що нас зустрічав. Він депутат?

— Ні, — відказав Бошан, — я приречений бачити наших законодавців кожнісінького Божого дня, та ця фізіономія мені незнайома.

— Ви згадали про цю смерть у вашій