Читати книгу - "Ходіння по муках"

147
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 313 314 315 ... 323
Перейти на сторінку:
набігали сльози, зобразили обурення. — Комендатура прямо, як з святими, панькається з цими спекулянтами… Рятівники вітчизни! В Тамбові, розумієш, ми напилися… Ну, рахунок дикий, ну, платити ж нічим, ну, я в морду й заїхав… І розжалували… Розумієш, Вадиме, у нас в частинах дуже пригнічений настрій. Кінець кінцем — віддаємо життя… Минає молодість… А що попереду? Розорена Москва? Безгрошів’я… Тобі добре, ти університет скінчив, — зняв к чорту вошивий мундир і читай собі лекції які-небудь… А мені — тягни лямку… Та й армії ж справжньої нам не дозволять держати…

— Штаб-ротмістре, вам необхідно розважитись, — сказав Дундич. — їдьмо в місто. Діла у нас тільки — передати пакет командуючому і потім — на всю ніч… Я відповідаю шампанським…

— Чортзна-що таке! — промовив Теплов, потягнувшись чухати за вухом. — Незручно залишити пост, отак — ні з сього, ні з того…

— А ти передай команду старшому по взводу, — сказав Рощин. — А комендантові скажеш, що у тебе закралось підозріння, чи не переодягнені ми червоні розвідники… В крайньому разі — вилають тебе дурнем…

Теплов роззявив беззубого рота й зареготав і, витираючи очі:

— Це ідея! І я ще навіть хотів вас заарештувати…

— Правильно.

— Старший унтер-офіцер Гвоздьов! — вже розкотистобадьоро крикнув Теплов, обернувшись до окопу, де знову нудьгували юнкери біля кулемета. І коли старший унтерофіцер, років вісімнадцяти хлопчик з голубими нахабними очима, підійшов і чітко, тримаючи лікоть врівні з плечем, узяв під козирок, Теплов передав йому командування і наказав подати коня.

По дорозі до міста, соваючись від нетерплячки в сідлі, Теплов розказав усе, що було потрібно: які в Воронежі військові частини, і скільки артилерії, де вона розташована…

— Собача паніка, і більше нічого… Скажи, будь ласка, у Кутепова під Орлом якась там невдача, — то наші вже в штани накладають… Ніколи цього раніш не було… А пам’ятаєш, Вадиме, «льодовий похід»! У нас тепер пішло одне слівце: «серце загубили…» Так, так, щось загублено, — колишній запал… Та й мужики тут сволочі, — вовками дивляться… Правильно, правильно казав генерал Кутепов, — він, кажуть, відрубав головнокомандуючому: «Москву можна взяти з умовою: дати населенню земельну реформу й шибеницю…» Щоб жодного телеграфного стовпа порожнього не залишилось… Вішати, як при Пугачові, — цілими селами… А проте, все це нецікава матерія… Мені дали один адресок: дві сестри, люб’язні собі дівчата, грають на гітарах, співають романси, — розкіш, йолки-палки! Знаєте що, давайте прямо зразу до них…

Теплова, видно, добре знали, — кілька патрулів, що зустрілися їм, лише відкозиряли, навіть скоса не глянувши на Дундича і Рощина. На головній вулиці звернули до чавунного під’їзду готелю. Теплов зліз і, розставляючи ноги, сказав ніяково:

— Не люблю зайвий раз перед очима стовбичити, я краще вас тут зажду, головний штаб — на другому поверсі… Тільки, панове, швидше. — І суворо до рябого, з татарськими вусиками кубанського козака, що стояв у під’їзді: — Пропусти, бовдур…

Дундич і Рощин пішли вгору чавунними наскрізними сходами. На пакеті Будьонного стояло: «Генерал-майору Шкуро, особисто, секретно…» Вирішено було — передати пакет через ад’ютанта. В залі ресторану з обдертими вікнами містилась канцелярія; Дундич і Рощин увійшли туди, й зараз же перед ними в другі двері увійшли два чоловіки: один, довгий і громіздкий, з пишними підвусниками на грубо красивому обличчі, був на милиці, що відтопірчувала під пахвою його світло-сіру генеральську шинелю. Рощин впізнав Мамонтова. Другий — у коричневій черкесці, з запаленим, вилицюватим хуліганським обличчям, з роззявленими ніздрями кирпатого носа, був генерал Шкуро. Увійшовши, вони спинилися коло стола, де штабний офіцерик у широких, як крила кажана, галіфе, диктував щось гарненькій блондиночці, яка високо підкидала руки, друкуючи на ундервуді.

Рощин показав Дундичу на Шкуро, питаючи: «Що ж тепер робити?» Мамонтов у цей час обернувся і, побачивши двох незнайомих офіцерів, басовито наказав:

— Підійдіть, панове…

Рощин виструнчився, залишившись коло дверей. Дундич підійшов до Шкуро:

— Маю передати вашому превосходительству пакет.

Шкуро стояв майже спиною до Дундича, він не обернувся, тільки повів міцною червоною шиєю, в яку врізався галунний комір, і, не дивлячись в обличчя, піднявши по-вовчому вгору верхню губу, спитав:

— Від кого пакет?

— Від командира п’ятдесят першого резервного, що прибув на правий берег Дону в ваше розпорядження…

— Це що ж за п’ятдесят перший полк? — тепер уже обернувшись, але так само неприязно промовив Шкуро, взяв пакет і вертів його в пальцях. — Хто командир?

Вадим Петрович, що стояв у дверях, відчув неприємний холодок і опустив руку в кишеню шинелі на рукоятку нагана. Виходило надзвичайно по-дурному, і невміло, і даремно… «Дундич зараз бовкне якесь несусвітне прізвище… Жаль! Могли б привезти Будьонному цінні відомості».

— Командує п’ятдесят першим полком граф Шамбертен, — не задумуючись, відповів Дундич і веселим поглядом впіймав косий, налитий жовчю, непроспаний погляд Шкуро. — Дозволите йти, ваше превосходительство?

— Заждіть, заждіть, підполковнику. — Мамонтов незграбно почав обертатися на милиці. — Щось знайоме прізвище, заждіть-но… — М’ясисте красиве обличчя його раптом болісно перекривилося: незручним рухом він роз’ятрив ногу в лубку, роздроблену кулею минулого тижня, коли він тройкою втікав від Будьонного. — А, чорт! — пробурмотів він, — а, чорт!.. Можете йти, підполковнику…

Дундич, відкозирнувши, зробив чіткий півоберт і підійшов до дверей. Рощин бачив, як Шкуро, говорячи щось і досі скривленому від болю Мамонтову, повільно розривав пакет; у ньому був лист, підписаний Семеном Будьонним; зміст був відомий Дундичу й Рощину: «24 жовтня, о шостій годині ранку, я прибуду в Воронеж. Наказую вам, генералові Шкуро, вишикувати всі контрреволюційні сили на майдані біля круглих рядів, де ви вішали робітників. Командувати парадом наказую вам особисто…»

Вони спускалися чавунними сходами. Назустріч їм піднімались — один за одним — юнкери з гвинтівками. Рощину здавалось, що маленький Дундич — поперед нього, задерши носа, чітко подзенькуючи шпорами, — йде дуже повільно… Непотрібна і дурна бравада!..

Нагорі, на другому поверсі, залунав різкий, хриплий крик… Дундич і Рощин вийшли в під’їзд, де до них з тротуару

1 ... 313 314 315 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"