Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Вільфор? Я зустрів процесію на бульварі.

— Ні, — відказав банкір, — я ще трохи кумедний після цієї халепи з Бенедетто і ховаюся.

— Дарма. Хіба ж ви винні?

— Знаєте, любий мій, коли носиш незаплямоване ім’я, як моє, то стаєш вимогливий.

— Усі співчувають вам, повірте, надто ж усі жаліють вашу доньку.

— Сердешна Ежені! — зітхнувши, сказав Данґляр. — Ви знаєте, що вона подалася в черниці?

— Ні.

— Ох, на жаль, це так. Наступного дня після скандалу вона вирішила поїхати відціля з подругою-черницею; вона хоче пошукати якийсь суворий монастир в Італії чи Іспанії.

— Це жах!

І пан де Бовіль пішов собі, висловлюючи свої співчуття нещасному батькові.

Та щойно він вийшов, як Данґляр із виразним жестом, що про нього можуть скласти уявлення лише ті, хто бачив, як Фредерік грає Робер-Макера, вигукнув:

— Бевзь!

І, заховавши розписку графа Монте-Кріс­то в маленький гаманець, докинув:

— Приходь опівдні! Опівдні я вже далеко буду!

Потім він замкнув двері на ключ, спорожнив усі шухляди своєї каси, зібрав п’ятдесят тисяч кредитними білетами, спалив декотрі папери, інші поклав на видноті й заходився писати лист. Скінчивши, він запечатав конверт і надписав: «Баронесі Данґляр».

— Увечері я сам покладу його їй на туалетному столику, — пробурмотів він.

Потім дістав із шухляди стола паспорт.

— Чудово, — сказав він, — дійсний ще два місяці.

VIII. Цвинтар Пер-Лашез

Бовіль і справді зустрів похоронну процесію, яка проводжала Валентину до місця останнього спочинку.

Днина була похмура і хмарна; вітер був іще теплий, та вже згубний для жовтого листя, він зривав його з гілляк, що вже оголялися, і носив над величезним натовпом, що наповнив Бульвари.

Як справжній парижанин, Вільфор дивився на цвинтар Пер-Лашез як на єдине кладовище, що гідне було прийняти останки одного із членів паризької родини; всі інші цвинтарі здавалися йому надто провінційними, якимись наче мебльованими кімнатами смерті. Тільки на цвинтарі Пер-Лашез небіжчик із доброї родини був у себе вдома.

Тут, як ми бачили, він придбав у вічну власність місце, де височіла усипальниця, що так швидко заселилася всіма членами його першої родини.

Напис на фронтоні мавзолею сповіщав: «Родина Сен-Меранів і Вільфорів», така була остання воля бідолашної Рене, Валентининої матінки.

Отож, пишний кортеж від передмістя Сент-Оноре посувався до Пер-Лашез. Він перетнув усенький Париж, пройшов передмістям Тампль, потім зовнішніми бульварами до цвинтаря. Понад п’ятдесят власних ридванів простували за двадцятьма траурними повозами, за тими п’ятдесятьма ридванами ішли пішки понад п’ятсот людей.

То були майже всуціль молоді люди, яких, наче грім, уразила звістка про смерть Валентини; попри крижаний подих століття і прозаїчність доби, вони улягали поетичному чарові цієї прегарної, непорочної, привабливої дівчини, що загинула в розквіті сил.

Коли процесія наближалася до застави, з’явився повіз, запряжений чотирма жвавими кіньми, які відразу ж зупинилися; їхні нервові ноги напнулися, мов сталеві пружини — то прибув граф Монте-Кріс­то.

Він вийшов із коляси і долучився до натовпу, що пішки супроводжував похоронну колісницю.

Шато-Рено угледів його й відразу ж виліз зі свого ридвана і приєднався до нього. Бошан теж покинув свій найнятий кабріолет.

Граф Монте-Кріс­то уважно озирав юрму; певне, він когось шукав. Урешті він не втерпів.

— Де Моррель? — запитав він. — Хтось із вас, панове, знає, де він?

— Ми теж питалися в себе про це ще в домі небіжчиці, — відказав Шато-Рено. — Ніхто з нас його не бачив.

Граф Монте-Кріс­то замовк і тільки далі озирався.

Нарешті прийшли на цвинтар. Граф Монте-Кріс­то пильно озирнув тисові й соснові гаї і незабаром перестав непокоїтися: поміж темними деревами промайнула тінь, і він, либонь, упізнав того, кого шукав.

Усі знають, що таке похорон у цьому розкішному некрополі: чорні гурти людей на білих алеях; безгоміння неба й землі, що вряди-годи порушується тріском галузок або живоплоту біля якоїсь могили; скорботні голоси священиків, що перемежовуються то тут, то там риданням із-за купи квітів, де уклякла жінка з молитовно складеними долонями.

Тінь, яку помітив граф Монте-Кріс­то, хутко перейшла гаєм за могилою Елоїзи й Абеляра, порівнялася зі смолоскипниками, що йшли на чолі процесії, і разом із ними підійшла до місця поховання.

Усі погляди ковзали з предмета на предмет.

Але граф Монте-Кріс­то дивився тільки на цю тінь, якої майже не помітили ті, хто був довкруги.

Двічі виходив граф Монте-Кріс­то з юрми, щоб поглянути, чи не шукає рука того чоловіка зброї у складках убрання.

Коли кортеж зупинився, у тій тіні впізнали Морреля; блідий, зі впалими щоками, у наглухо застебнутому сурдуті, конвульсивно бгаючи капелюх у руках, він стояв, притулившись до дерева, на пагорбі, що височів над мавзолеєм, тож міг бачити всі подробиці дійства, що мало зараз відбутися.

Усе точилося згідно зі звичаєм. Декілька людей — як завжди, найменш засмучені — виголосили промови. Ті оплакували цю передчасну смерть, ті розбалакували про батькову скорботу, були й такі, що запевняли, ніби Валентина не раз прохала пана де Вільфора зглянутися над винним, що над його головою він уже замірявся мечем правосуддя, — одне слово, не шкодували кучерявих метафор і сльозливих зворотів, на всі заставки переінакшуючи чотиривірші від Малерба до Дюпер’є.

Граф Монте-Кріс­то нічого не чув, бачив він тільки Морреля, що його спокій і незворушність становили страшне видовище для того, хто знав, що коїться в нього на душі.

— Погляньте, — сказав раптом Бошан, звертаючись до Дебре, — он і Моррель! Куди це він заліз?

І показав на нього Шато-Рено.

— Він такий блідий, — здригнувся той.

— Йому холодно, — сказав Дебре.

— Ні, — помалу мовив Шато-Рено, — здається, він приголомшений. Максимільян дуже вразливий.

— Де ж пак! — сказав Дебре. — Та ж він майже не був знайомий із панною де Вільфор, ви самі це казали.

— Та й правда. Усе ж таки, пам’ятаю, на балу в пані де Морсер він тричі танцював із нею, знаєте, ото на тім балу, пане графе, де ви справили на всіх таке враження.

— Ні, не знаю, — відказав граф Монте-Кріс­то, не помічаючи навіть, на що й кому він відповідає, так перейнявся він Моррелем, у якого зашарілися щоки, як у людини, що старається не дихати.

 — Промови скінчилися, бувайте, панове, — раптом озвався граф Монте-Кріс­то.

І подав знак вирушати назад, зникнувши й сам, причому ніхто й не завважив, куди він подався.

Церемонія похорону добігла краю, присутні попрямували зворотною дорогою.

Тільки Шато-Рено пошукав очима Морреля; та поки він проводив поглядом графа Монте-Кріс­то, який уже віддалявся, Моррель покинув своє місце, і Шато-Рено, так і не знайшовши його, попрямував за Дебре і Бошаном.

Граф Монте-Кріс­то ввійшов у чагарі й, заховавшись за широкою могилою, пильнував за кожним порухом Морреля, який наближався до мавзолею, покинутого роззявами, а потім і могильниками.

Моррель помалу роззирнувся довкруги і, поки погляд його звернувся у протилежний бік, граф Монте-Кріс­то підійшов ще кроків на десять.

Максимільян став на коліна.

Граф Монте-Кріс­то і далі наближався до нього, пригнувшись,