Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 317 318 319 ... 351
Перейти на сторінку:
або мені, коли я відсував од свого ліжка в’язничний хліб, якого не торкався вже три дні, сказав хтось: «Живіть! Настане така днина, коли ви будете щасливі й благословлятимете життя», — хоч звідки линув би той голос, ми зустріли б його з посмішкою сумніву, із тугою невіри. А тим часом стільки разів, цілуючи тебе, батько благословляв життя, стільки разів я сам…

— Та ж ви втратили тільки свободу, — вигукнув Моррель, урвавши його, — батько мій утратив багатство, — а я втратив Валентину!

— Поглянь на мене, Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то з тією врочистістю, яка часом робила його таким величавим і переконливим. — Немає в мене ні сліз на очах, ні жару в крові, серце моє не б’ється похмуро, а я ж бачу, що ти потерпаєш, Максимільяне, ти, якого люб­лю я, мов рідного сина! Хіба це не каже тобі, що страждання — немов життя: попереду завжди чекає невідомість. Я прошу тебе, і я наказую тобі жити, бо я знаю: настане день, коли ти подякуєш мені за те, що я зберіг тобі життя.

— Боже милий, — вигукнув молодик, — навіщо ви кажете таке, пане графе? Бережіться! Може, ви ніколи не любили?

— Дитино! — відказав граф Монте-Кріс­то.

— Не кохали, хочу я сказати, — провадив Моррель. — Зрозумійте, із-замолоду я вояк; я дожив до двадцяти дев’яти років, не кохавши, бо ті почуття, яких я передніше зазнавав, не можна назвати коханням; і ось у двадцять дев’ять років я побачив Валентину; майже два роки кохаю я її, два роки читаю я в тім серденьку, що відкрите для мене, мов книга, накреслені рукою самісінького Бога найвищі чесноти дівчини і жінки. Пане графе, Валентина була для мене безмежним щастям, величезним, невідомим щастям, занадто великим, надто повним, надто божистим для цього світу; і якщо в цьому світі воно не судилося мені, то без Валентини для мене на землі залишається тільки розпука і скорбота.

— Я вам сказав: надійтеся, — повторив граф Монте-Кріс­то.

— Бережіться, кажу вам, — вигукнув Моррель, — ви намагаєтеся переконати мене, а якщо ви мене переконаєте, я здурію, бо думатиму, що побачуся з Валентиною.

Граф Монте-Кріс­то усміхнувся.

— Друже мій, батьку мій! — вигукнув Моррель у нестямі. — Бережіться, втретє кажу вам! Ваша влада наді мною мене лякає; бережіться значення ваших слів, очі мої оживають і серце воскресає; бережіться, а то я ладен повірити в надприродне! Готовий я послухатися, якщо ви скажете мені відкотити камінь із могили Яірової доньки, я піду по воді, як ото апостол, якщо ви кивнете мені йти, — бережіться, я готовий слухатися!

— Надійтеся, друже мій, — повторив граф Монте-Кріс­то.

— Ні, — вигукнув Моррель, падаючи з височини свого піднесення у безодню відчаю, — ви граєтеся мною, ви чините, як ото добра матінка чи радше як мати-егоїстка, яка солодкими речами втішає недужу дитину, тому що їй набридає її лемент. Ні, не мав я рації, кажучи, щоб ви береглися: не бійтеся, так заховаю я моє горе у глибині душі, таким далеким зроб­лю його, таким таємним, що вам навіть співчувати йому не доведеться. Прощавайте, друже мій, прощавайте.

— Навпаки, Максимільяне, — сказав граф Монте-Кріс­то, — від сьогодні ти будеш жити зі мною, ми вже не розлучимося, а за тиждень нас уже не буде у Франції.

— І ви й далі кажете, щоб я надіявся?

— Кажу, щоб ти надіявся, бо знаю спосіб, як тебе зцілити.

— Пане графе, ви засмучуєте мене ще дужче, якщо це взагалі можливо. У нещасті, яке спіткало мене, ви бачите тільки звичайне горе, і ви сподіваєтеся розрадити мене звичайним ділом — мандрівкою.

І Моррель зневажливо й недовірливо похитав головою.

— Що ти хочеш, щоб я сказав тобі? — запитав граф Монте-Кріс­то. — Я вірю в мої обіцянки, то дозволь мені спробувати.

— Ви тільки сповільнюєте мою агонію.

— Отож, легкодухий, — сказав граф Монте-Кріс­то, — тобі бракує снаги подарувати твоєму другові декілька днів, щоб він міг спробувати?

Та ти знаєш, на що здатен граф Монте-Кріс­то?

Знаєш, які земні сили підвладні мені?

У мене доста віри в Бога, щоб домогтися дива від того, хто сказав, що віра гори пересуває!

Ото й чекай дива, котрого я сподіваюся, або…

— Або… — повторив Моррель.

— Або бережися, Моррелю, — я назву тебе невдячним.

— Згляньтеся наді мною!

— Послухай, Максимільяне: мені дуже шкода тебе. Так шкода, що як я не зцілю тебе за місяць, день у день, година в годину, то запам’ятай мої слова: я сам покладу перед тобою заряджені пістолі або поставлю чашу з отрутою, нехибною італійською отрутою, більш надійною і швидкою, повір моїм словам, ніж та, що вбила Валентину.

— Обіцяєте?

— Так, бо я теж людина, бо я теж хотів умерти, і часто, навіть тоді, як лихо вже покинуло мене, я мріяв про раювання вічного сну.

— То ви направду обіцяєте це мені, пане графе? — захоплено вигукнув Максимільян.

— Я не обіцяю, я присягаюся, — звівши руку, виголосив граф Монте-Кріс­то.

— Ви даєте слово, що за місяць, якщо я не знайду розради, ви надасте мені право розпоряджатися моїм життям, і, хоч що б там я вчинив, ви не назвете мене невдячним?

— За місяць, день у день, Максимільяне, за місяць, година в годину, і число це святе — не знаю, чи ти подумав про це. Адже сьогодні п’яте вересня. Сьогодні десять років, як я порятував твого батька, який хотів померти.

Моррель ухопив графову руку і поцілував її. Той не опирався, бо розумів, що вартий такого поклоніння.

— За місяць, — провадив граф Монте-Кріс­то, — ти знайдеш на столі, довкола якого будемо сидіти, добру зброю і легку смерть, та чи обіцяєш мені за те чекати до цього дня і жити?

— Я теж присягаюся! — вигукнув Моррель.

Граф Монте-Кріс­то пригорнув його до себе й обняв.

— Відтепер ти мешкатимеш у мене, — сказав він, поселишся в покоях Гайде: принаймні син заступить мені доньку.

— А де ж Гайде? — запитав Моррель.

— Вона поїхала сьогодні вночі.

— Покинула вас?

— Ні, вона чекає на мене… То будь готовий перебратися до мене на Єли­сейські Поля і дай мені вийти відціля так, щоб ніхто мене не бачив.

Максимільян схилив голову й послухався, як ото дитина слухається батька або апостол Господа Бога.

IX. Дільба

У домі на вулиці Сен-Жермен-де-Пре, що його Альбер де Морсер обрав для своєї матінки і для себе, весь другий поверх, що був окремим невеличким помешканням, винаймала дуже загадкова особа.

То був чоловік, що його обличчя воротар жодного разу не міг розгледіти, коли той заходив чи виходив: узимку він ховав підборіддя в червону хустку на шиї, що ото носять візники з багатих домів, які очікують своїх панів біля театрального під’їзду, а влітку сякався якраз тієї хвилі, коли минав кімнату воротаря. Треба зауважити, що, усупереч звичці, за тим мешканцем ніхто не стежив: його таємницю змушували поважати чутки, що за тим інкогніто ховається високий посадовець із великими зв’язками.

Приходив він зазвичай у тій самісінькій порі, деколи трохи раніше чи пізніше; проте майже завжди, хоч узимку, хоч улітку,

1 ... 317 318 319 ... 351
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Граф Монте-Крісто"