Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

class="p1">— А він отак нікому не заважає. Сам просить…

— Стане придурком.

— Він вже ним зробився.

— Може, переїдеш до мене?

— Тоді і його треба забирати.

— Ну й нехай. Житиме у флігелі, Кет догляне…

Я почав підозрівати, що вони давно в змові, навіть близькі, коли почув:

Патриція: "Христинка здоровенька, уся в тебе". Ернест: "А я вже не сподівався народити доню".

— Фріца можна здати згодом, — радилася молодиця.

— Звичайно, я його зі світу не мислю спихати, хоч він був для тебе blauer Vogel. "Синій птах", символ щастя.

Але ж тут цілий букет підлоти! Фріц має чого розривати серце.

— Я боюся, що сама звикну до барбітурів, — хихикнула Патриція. — Якось він тяжко стогнав, я попробувала, а тоді захотілося ще і ще… Якби не годувати нашу маленьку… Так солодко стає. Кудись пливеш… Ніби сон уві сні.

— Молодий сон, — кумгикнув сміхом Ернест. — Не псуй мені принцесу. Фріца в дитинстві занапастили маковим молочком — бачиш, як організм вимагає. Це недуга на все життя. Недуга, яка вкорочує віку на добру половину або й більше. А ще стає прокляттям родини. Ти ж бачиш, як нервує, як скаженіє, коли йому не підлити порошків… Гості не вибираються?

— Смердять під дахом. Встановили вартування. Пішли до вітру.

Я відступив до каміна. Петер з Назарієм внесли полін, тихо склали біля вхідних дверей.

— Поляк навідувався вночі? — запитав я. Назарій скривив гримасу:

— Посилаєш на перевірку?

— Ти наче в армії не служив, — відказав я з невинністю школярика. — Солдатські грища, Назарію. — Комплекси казарми.

— Там хто? Ернест?

— Бачиш он: самогоночки підкинув, братову провідав.

— У двір не заганяє мотоцикла. Видно, ненадовго.

— Забиратиме Фріца.

— Куди його, нещасного, тягати! Хто буде з-під нього виносити! У шпиталі піділлють отрути, там швидко спекаються від цього реву на… Мені можна трохи прилягти?

— Вдень чергуйтеся. Хто вам забороняє.

— Піду на годину в солому.

— Підстели на плитку двері. Навіщо ці столи?

— Як завжди, твоя правда.

— Фріца споюють психотропними порошками, — обережно повідомив я. — Взагалі, ця родина виставляється цікавим боком.

— Я давно це помітив, — стенув плечима Назарій, — тепер у них групове кохання.

— В тебе злочинна уява, чоловіче.

— Думай що хочеш… Якщо ти настільки сліпий…

— Гаразд, іди поспи.

* * *

Пополудні залізницею на тому боці продзвеніла моторна дрезина з солдатами. Забутий каньйон став оживати. Перебравши всі "за" і "проти", ми вимостили ковдрами коляску мотоцикла, і Ернест вирушив на плато. Надвечір забрав Патрицію з немовлям.

— Тепер йому запросто направити сюди загін нацистів, — зміркував Назарій. — Я цим німакам не вірю, як шолудивим псам.

— Не каркай, бо накличеш. У тебе злий язик.

— Злий язик! Злочинне мислення! Кривава уява! — обурився Назарій. — Чого ти присікуєшся? І лиш до мене. Справді, дурні українці. Я на тебе лихого слова ще не сказав після того, як ми поговорили на щирість. Заприятелювали.

— Заспокойся, Назарію, — майже прохально мовив я. — Мене пересмикнуло, що коли пильніше придивишся до цих людей-тварюк, то не вибереш, кому співчувати.

— Грішен світ, — коротко відказав Назарій.

— А це стезя до безконфліктного животіння. Моя хата скраю. "Хай живе Сталін! "Es lebe Adolf Hitler!" Стадо сите, карбує крок під труби, стріляє у ворога, танцює на площах.

— Ти гадаєш, що я цього не знаю, не бачив? — Назарій чогось обійшов мене довкіль, тоді став проти мене, зазирнув в очі, стиснув пальцями обидва мої погони під кафтаном. — Таке треба обмірковувати…

— Де?

— Ніде. Хіба що за чаркою.

— Пробач, Назарію, — попрохав я, нічим перед ним не завинивши.

– І ти пробач.

— Відпусти мене, — раптом заплакав есесівець. — Відпусти, чуєш? Тут мене настигне кінець. Я це відчуваю і бачу, як поразку на шаховій дошці. Логіка мого перебування тут вичерпалась, мені кінець. Ота платформа чи дрезинка — то був сигнал.

Я оглянувся на всі боки. Ніде нікого.

— То йди.

— До Словаччини. Туди пішли наші недобитки, там ближче до американців.

– Іди, бо нас побачать полонені і зрозуміють, що без моєї згоди ти не зник.

— Не вистрелиш у спину? — Назарій зробив кілька кроків назад.

— Ти здурів! Але я вистрелю. Отам над Сомешем, в березі. Скажу, що я тебе розстріляв.

— Не каркай! — прощально підняв руку, повернувся до мене спиною і швидко пірнув у садок. — Двох полонених сьогодні загубив, — констатував я сам собі. — Який хоч день сьогодні? Дарма! Без днів! Геть дні! Мені цього есеса не вистачатиме тільки за списком, в супровідній майора Остапенка.

"А хто мене відпустить?" — подумав я, ідучи до божниці-казарми, божниці-тюрми.

— Навіщо ця комедія? — запитав я когось уголос. — Навіщо стріляти? Вони не повірять, що я вбив Назарія. Навіщо комедія?.. Чи не досить того, що є? Адже маємо історію, а не повторну сцену без суфлера. Фігури розставлені, логіка існує.

* * *

Коли я повернувся, коли минуло кілька хвилин і Назарій не з’явився, ми розсілися довкола казана їсти картоплю, я побачив (я це добре побачив), що обличчя полонених ожили. Ожили якоюсь неспогаданою надією, щось знали таке, чого, може, й Бог не сподівався.

Я не міг нічого утаювати і повідомив:

— Есес, мабуть, більше не вернеться сюди. І Фріц Дорфман не вернеться, його пісня зіспівана.

Тим боком проїхала дрезина з саперами. Очевидно, незабаром підуть поїзди. До Дежа будемо добиратися цим боком, але, поки висока вода в річці, не будемо поспішати. Взагалі не будемо поспішати. Може, вийдемо на тракт і подамося до Сату-Маре дебрищами й через хутори. Чогось мене не манять солдатські натовпи. Звик до малолюддя, до тиші.

— Підемо через хутори, — за всіх вирішив Петер Кайзер. Німець всюди править.

— Отже, через хутори.

— Шкода, що закінчилася сивуха, — мовив поляк. — В нас добрі наміри.

– Є, — втішив я банду. — Ернест привіз цілий бідон. Влаштуємо бенкет? Принесіть з гаража.

Я подумав: нехай понапиваються, скоти.

Вони склали попід стіною карабіни, оправили шинелі під мідяними кулями з вибитим "Got mit uns", кожен почистив картоплину, присолив, набрали в кварти сивухи.

— Хуторами — якось відрадніше, — ніби оправдувався Кайзер. — Можна підкріпитися, заночувати… Гірські переходи — не жарт. Завали, негоди, потіччя, то дряпайсь вгору, то спускайся на поле… А від помістя до помістя приховані серпантини, навіть з повітря не побачать. Зброю про всяк випадок треба взяти…

— Підемо хуторами, — перебив я Петера, бо він заводився, як старий грамофон. — За наше здоров’я.

— За здоров’я наших! — злукавив поляк Сікорський.

— Чи не забагато нам наших? — запитав румун Йон Михалеску.

— А пішли вони під три чорти! — лайнувся серб Селімович.

— Замало чортів для всіх наших, — перевів на жарт угорець Іштван Дереш.

— Ми нарешті вип’ємо? — запитав я і додав: — Чортів