Читати книгу - "Пісня Соломона"

так, щоб заради цього ризикувати й іти на прикрощі. Втім, яке право Гітара мав так говорити? Адже й він живе не в Монтґомері. Все, що робить, — це відбуває зміни на автомобільному заводі, казна-де лазить і байдикує в перукарні обох Томмі. Ні одна з дівчат не трималася в нього довше, ніж місяць-другий — середній проміжок часу (сам приятель так каже), після якого обраниця починає регулярно пиляти обранця за порядки в домі.

Треба йому оженитися. Мабуть, і мені теж. З ким? Навколо безліч дівчат, а я чи не найбажаніший кандидат у женихи з усього товариства на острові Гоноре. Напевно, візьму собі якусь — хоча б оту руду. Куплю собі гарний будиночок. Батько допоміг би знайти щось підхоже. Стану партнером із батьком у його ділі і... І що далі? Попереду б мало бути щось краще. Гроші мене не цікавлять. Ніхто ніколи мені їх не шкодував, то й не вабить мене до них. Від політики, чи принаймні від політикування в перукарні й від Гітариного шельмування на сон хилить. Нудьга. Від усіх мене верне. Від міста нудить. А найнудніше — це расове питання, у якому Гітара зав’яз аж по вуха. Цікаво, що б тут робили, якби не стало тих чорно-білих справ? Ким би вони були, якби не мали можливости просторікувати про кривду, насильство та гніт — про все те, з чого складається їхнє життя й телевізійні новини? Якби не мали Кеннеді та Елайджі й не могли за них сваритися? За все вони знаходять собі виправдання. Невиконана робота, незаплачений рахунок, хвороба, смерть — це все провина Когось Іншого. І Гітара робиться дуже подібний до них, хіба що не шукає собі виправдання й бере до серця кожну скаргу, кожне нарікання.

Дояр пішов до ванної, що правила також і за кухню, й увімкнув кип’ятильник, щоб приготувати чашку розчинної кави. Звідти він почув дрібний стукіт у двері. Вийшов у контору, побачив поміж золотих літер обличчя Фредці й відімкнув двері.

— Здоров, Фредці. Як там у тебе?

— Та ось, шукаю теплої місцинки. Ганяють мене цього вечора. Надходить Різдво, і я знай гасаю вулицями то туди, то сюди.

Працюючи в супермаркеті двірником, Фредці мав також обов’язки кур’єра й достачальника пакунків.

— Ще не дали тобі нової вантажівки? — спитав Дояр.

— Ти що, з місяця звалився? Вони дадуть нову допіру тоді, коли зі старої мотор випаде.

— Я тільки-но ввімкнув кип’ятильник. Вип’єш кави?

— От-то-то-то. Саме її найбільше потребую. Я побачив світло в конторі й подумав, що тут знайдеться для мене чашка чогось гарячого. А чи не маєш часом якої-небудь крапельки до кави? Га?

— Та маю.

— Молодчина.

Дояр зайшов до ванної, підняв накривку туалетного бачка і видобув чвертьлітрову пляшку. Ховав її там від Мейкона, бо той не дозволяв тримати спиртне на роботі. Дояр приніс пляшку, поставив її на стіл і пішов зготувати дві чашки кави. Коли повернувся, Фредці вдавав, наче щойно не потягнув собі з тієї чвертки. Вони долили спиртного до кави, й Дояр потягся за сигаретами.

— Тяжкі часи, хлопче, — сьорбнувши, задумливо проказав Фредці. — Тяжкі часи. — І спитав таким тоном, ніби помітив, що тут чогось бракує: — А де твій приятель?

— Ти про Гітару?

— Ага. Де він?

— Я не бачив його вже кілька днів. Ти ж знаєш Гітару. Мить — і щезне тобі з очей.

Дояреві впало в око, що волосся Фредці дуже сиве.

— Фредці, скільки тобі років?

— А хто його зна! Зрана глину замісили, а в обід мене зліпили, — гигикнув двірник. — Та вже чимало літ товчуся на цім світі.

— Ти тут народився?

— Ні. Там, на півдні. У Джексонвіллі, на Флориді. Паскудний край, хлопче. Геть паскудний. Чи ти знаєш, що в Джексонвіллі нема навіть сиротинця для чорних дітей? Доводиться таких сиріт ростити в тюрмі. Кажу бува тим, що заводять мову про няньок: «Я виховувався у в’язниці й не боюся її».

— Я й не знав, що ти сирота.

— Я не був один як палець. Були родичі, але коли померла моя мама, ніхто не схотів мене взяти. А все через те, як саме вона вмирала.

— І як?

— Мама побачила духа.

— Духа?

— Ти що, не віриш у духів?

— Ну... — всміхнувся Дояр, — вірити, мабуть, не вірю.

— А ти повір, хлопче. Вони тут.

— Тут?

Дояр не окинув оком контори, хоч йому й кортіло. Надворі в пітьмі завивав вітер. Схожий на ґнома, двірник виблискував золотими зубами.

— Не конче в цій кімнаті. Хоча вони можуть бути й тут, — Фредді витягнув шию й прислухався. — Я хотів сказати, що вони таки є на цім світі.

— А ти їх бачив?

— Безліч бачив. Безліч. Духи вбили мою матір. Не можу, звичайно, цього пам’ятати, але згодом я не одного бачив.

— Розкажи мені про них.

— О ні. Не скажу ні слова про тих духів, що бачив. Вони не люблять такого.

— То розкажи мені про духа, якого ти не бачив. Того, що вбив твою матір.

— А, хай буде по-твоєму. Гаразд. Мама йшла подвір’ям зі своєю подругою-сусідкою. Глянули вони — аж там дорогою йде якась жінка. Спинилися, цікаві знати, що це за одна. Коли ця жінка підійшла до них, сусідка обізвалася до неї: «Добридень». Ще не встигла сказати — а та обернулася білим биком. Просто перед ними. Моя мама впала на місці. Одразу почалися перейми. Коли я народився й мене показали мамі, вона заверещала і зомліла. Ніколи вже не очуняла. Мій тато помер два місяці перед тими пологами. Нікому не вдалося вмовити моїх родичів або ще когось взяти на виховання дитину, що її на світ привів білий бик.

Дояр зареготав. Не хотів уразити почуттів Фредді, однак не міг стриматися. Що дужче силкувався, то гучніше реготав.

Двірник виглядав радше здивованим, ніж ображеним.

— Ти не віриш мені, га?

Дояр не міг відповісти. Заливався реготом.

— Ну то смійся собі, — сказав Фредці, звівши руки. — Смійся здоров. Є розмаїті дивовижі, а ти про них, хлопче, нічого не знаєш. Знатимеш, ой знатимеш. Розмаїті дивовижі. Ось і в цьому місті щось чудне діється.

Тепер Дояр уже міг стримати регіт.

— Що? Що саме діється в цьому місті? Я не бачив тут ніяких