Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

і зайшла Олена, так жодного разу й не повернувшись. Лише кучерява голова хлопчика, що визирнула надвір, і тут таки сховалася, віддалено нагадала їй витягнуте лице її старого знайомого – отця Никодима. А можливо, то лише її уява так хворобливо пустувала, видаючи бажане за дійсне.

Рута обережно ступила через перелаз і зазирнула в одне з двох малесеньких вікон у стіні мазанки. Грубе скло майже не пропускало сонячне світло, а добре щось розгледіти через нього було просто неможливо.

Але те, що Рута зуміла побачити, нажахало її: на столі посеред хати лежало завернуте в сіру ряднину тіло. Навколо, граючись, бігало двоє дітей-хлопчиків, мало звертаючи уваги на те, що на їхньому столі лежить непритомна людина.

– Мамо, вона прокидалася, – почувся зсередини тонкий дівочий голос. – Я дала їй води й вона знов заснула.

Дівчина, що вийшла з сіней, поспішно прийняла в Олени корзини, а та заходилася щось жваво розповідати на мигах.

– Ну звичайно я міняла перев'язку! Мамо, я знаю, я все вже сама зробила. І не говори зі мною, наче з дитиною!

Нарешті Олена підійшла ближче до вікна, важко опускаючись на лаву. Світло впало на її обличчя, і Рута більше не могла критися й таїти той вогонь, що з кожною хвилиною все дужче розгорався всередині. Вона просто, без стукоту, відчинила просілі двері сіней.

– Добрий день вам, – з порогу крикнула Рута, залітаючи в хату.

Усі повернули до неї голови та направили здивовані погляди. Але ніхто не знав, що казати, бо Рута мовчала. Вона нарешті змогла розгледіти обличчя тієї, що загорнена в ряднини лежала на столі, і їй сперло дихання, а серце забилося в грудях сильніше.

– У нас не заведено вриватися в чужий дім, пані могла б і постукати, – першою знайшлася юнка.

Їй було років дванадцять, але схоже, що дівчина вже давно забула про ігри та ляльки – такий вже суворий вигляд і не дитячий погляд мала.

– Так, так… – знітившись відповіла Рута. – Та я щось зовсім розгубилася, пробачте. Ти знахарка, я бачу? – звернулася вона до Олени, щоб хоч якось завести розмову.

Про те, чим займалася Олена, міг не дізнатися хіба що сліпий, та й той відчув би гіркий запах трав, розвішених просто всюди на сволоках, і солодкий аромат, що долинав із печі. Рута ніколи не чула такого смачного пряного запаху.

Олена лише хитнула головою в бік своєї дочки, і та знову заговорила. У кожному слові підлітки Рута відчувала бідняцьку гордість. Дівчина говорила ввічливо, та не вельми вдало маскуючи свій гонор.

– Якщо пані прийшла до нас, а не ми до пані, то коли її ласка, було б добре сказати, як вона називається…

– Я – пані Беркутович, – одразу відповіла Рута.

Серце її нарешті заспокоїлось і перестало так калатати. Хлоп'ята, які виявилися близнюками, підповзли до неї ближче та заходилися гратися довгими хутряними рукавами її делії[30].

– Ця дівчина, яку ви лікуєте… можливо, я її знаю, – продовжила Рута, не зважаючи на малюків. – Вона буде жити?

Олена показала щось на мигах, промовляючи слова одними губами, а дівчина одразу взялася перекладати.

– Рана дуже глибока, на грудях. Ми не змогли зупинити запалення, і вона втратила стільки крові, що зараз нам лишається лише молитися. Її наречений намагається дістати ліки в місцевого лєчеця, але на те не велика надія. Та й грошей у них небагато.

Рута зняла делію, лишаючи дітям гратися ґудзиками-жолудями просто на встеленій сіном підлозі, і зробила кілька кроків до столу.

– Федю? – тихенько покликала Рута, пересвідчившись, що біле обличчя мерця належить її давній суперниці. – Федю, якщо ти чуєш, пробач мені…

– Вона не чує, вона непритомна з учора.

Рута облизала пересохлі губи. Хотіла було за звичкою обгризти свої нігті, але вчасно схаменулася. Руки, як і все тіло, трусило, мов у пропасниці.

Вона перевела погляд на Олену. То була зморена жінка, хворобливо худа, із впалими щоками. Сині очі вицвіли, як то буває від сліз.

– Оленко, я бачила твого батька місяць тому, – нарешті відважилася сказати Рута.

Очі жінки розширилися, і вона захитала головою, беззвучно проговорюючи слова та щось швидко показуючи пальцями рук.

– У неї немає батька, – переклала Оленина дочка.

– Никодим гарна людина. Найкраща з тих, кого я знаю, – продовжувала Рута. – Усе життя він присвятив тому, щоб повернути тобі слух і голос. Певно, тому й врятував мене колись. Пам'ятаєш? Мене тоді звали просто Рутою, і проти мене було все місто. Ти тоді приносила мені їсти, умивала мене, доглядала.

Рута присіла на лаву поруч із Оленою. Вона відчувала, як низка спогадів проходила перед Олениними очима. Рута взяла її за руку. Та не відняла, лише здивовано поглянула їй у вічі.

І Рута це зробила. Їй навіть не потрібно було прикладати руку до Олениного горла, достатньо лише триматися її руки.

– Що ти робиш? – хриплий голос прорвався з Олениних вуст.

Навіть хлопчики перестали гратися блискучими ґудзиками. Тиша повисла в повітрі після тих перших промовлених їхньою мамою слів.

– Ти дала мені голос? – прислухаючись до кожного звуку вимовила Олена. – Звідки ти така з'явилася, від якого чорта чи Бога?

– Мамо, – кинулася їй на шию дочка, ледь стримуючи радісні сльози, – якщо ти тепер говориш, то точно від Господа Бога!

Повернувшись до Рути, дівчинка раптом зробилася дуже серйозною, і ніби на десять років старшою.

– А тата пані нам повернути може?

– Тата?

– Ти ж знаєш, чому я пішла з дому, Руто? – заговорила Олена, повільно вимовляючи кожен звук. Здавалося, глибокі зморшки навколо її очей розгладжувалася, а сірий колір обличчя робився світлішим. – Я закохалася. Але батько мій бачив свої дивні сни. Ті прокляті сни! Він казав, що якщо залишусь із моїм Максимом, то буду ледь не жебракувати. Що сама виховуватиму дітей, що тектиме стріха в моєму домі. Он, дивись! – показала кудись угору Олена.

Там і справді протікала давно не латана стріха.

– Ми дуже посварилися, і я втекла зі своїм коханцем. Спершу ми подалися до Житомира, потім жили в Кам'янці та Хотині. Максим так і не скінчив свою семінарію, але виріс він у родині коваля, тож його радо приймали в підмайстри. Та через гонор він довго ніде не приживався. Я ж наймалася служницею до панів. Мене дуже цінували за мою німоту, – посміхнулася Олена. – У нас народилася Ганничка. І ми були щасливі. Я жодного разу не пожаліла, що пішла з дому.

Олена важко перевела подих. Ганничка попестила її руку, теж тяжко, геть не по-дитячому, зітхаючи.

– Близнюки народилися вже тут, у цій