Читати книгу - "Мондеґрін"

170
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 35
Перейти на сторінку:
її немає. І згадав, що ми вже з Василем якось її шукали. Ти повинен пам’ятати. Ми втрьох, мабуть, добу пили у Києві, а потім на таксі туди поїхали. Пам’ятаєш дачу?

— Яку дачу? — наморщив лоба Свен.

— У Публієвому-Нероновому, — терпляче повторив Петрович. — Ти раптом не знаєш, куди вона могла подітися? Тобто не дача, а рушниця. Вже шукав-шукав… А потім згадав, що ти перший встав, каву нам з Василем робив, похмелятися відмовився і поїхав додому. От власне тому і запитую. Не тому, що я тебе в чомусь підозрюю, але все ж таки, що ти мені можеш на це сказати?

— Remington 870? — кивнув Свен. — Помпова рушниця з підствольним трубчастим магазином?

— Так, — сказав Перович.

— Замикання бойовою личинкою, розташованою в затворі, ствольна коробка сталева, магазин трубчастий на вісім патронів, розташований під стволом?

— Саме, — підтвердив Петро.

Свен подумав, помовчав.

— Ні, — нарешті відказав він, — сто років уже не бачив, вибач.

— Але ж ми стріляли з неї напередодні. Пам’ятаєш? Вона тобі ще дуже сподобалася. Ти казав, що вона така хороша, як рожева лялечка. Що це не рушниця, а дівчинка.

— Знаєш, Петре, — Габінський розгублено розвів руками, — у мене не дуже добре з головою. Сьогодні мені подобається дівчина, а вже завтра, скажімо, раптом виявляється, що вона не дівчина, а, несподівано, студент з Криму, якого я, на щастя своє чи на горе, ніколи в житті не бачив (радше на щастя). І це дивно, бо, як ти добре знаєш, у мене все життя одна-єдина орієнтація — метафізика Арістотеля. І вона зводиться врешті-решт до того…

— Річ у тому, — перебив Петрович, підійшов до дверей, відчинив їх і уважно подивився ліворуч та праворуч, — що саме з такої рушниці, наскільки я знаю, три тижні тому вбили Півня і Хробака. Чув про таких? Бойовики з того боку. Колишні міліціянти. Гучна справа. Про це писали на всіх сайтах новин. Читав, нє?

— Ти жартуєш? — усміхнувся Габінський. — Я і сайти новин? Слухай, Петре, може, краще розказати тобі про чергову зустріч із Кобилячою Головою?

— Повторюю, це ваші хлопці, зі Сходу, — прискіпливо вдивлявся в очі Габінського Петрович, — були на тому боці, потім переїхали сюди і тут, як це буває часто-густо, моментально знайшли собі працевлаштування і допомогу. І от їх поклали обох. Кажуть, якийсь українськомовний хлопчик років сорока зайшов по обіді до майже порожнього бару, де полюбляли сидіти ці диваки, і почав уголос читати Шевченка. Кажуть, читав із натхненням.

— Клоун якийсь, — сказав Габа, — мабуть, поезію любить. Петре, про що ми з тобою? Такі часи, що кожен третій — клоун. Давай, друже, краще я тобі про Ромео і Джульєтту щось нове розкажу, ти такого ще не чув.

— А потім цей хлопчик, — уперто продовжував Петракіс, — дістав рушницю з-під своєї шкуратяночки і пристрелив обох. Бамц і бамц. Уяви собі.

— Ага, ось що, — знудженим голосом промовив Габа, — грьобана українська тарантіна, я її впізнав. Не читай новин, Петре, читай Бодлера, я скільки разів тобі вже радив.

Петрович знову налив віскі, підійшов до Габи і знову вдивився в густі цинамонові очі, де не виднілося жодної емоції, крім великої, майже надлюдської втоми. Похитав головою і повернувся у фотель.

— Розумієш, заяву про втрату рушниці я вже подав, буквально, до речі, за тиждень до останнього вбивства. Все оформлено, запротокольовано. Мої руки чисті. І друзів у поліції маю. Так що мене все це не дуже обходить. А ти подумай, добре? Тим більше, що вчора десь на Ярославовому Валу, кажуть, ще одного тамтешнього застрелили. Притому, що характерно, з тієї ж рушниці. І в нього теж така сумна життєва історія, як і в цих попередніх. Воював на тому боці. Ну що ж, буває. Кожен іноді помиляється. Потім просочився сюди, і все в нього було нормально. Навіть прапорець у своїй автівці повісив жовто-блакитний, як вірну ознаку душевних трансформацій чи метаморфоз, що з ним раптом відбулися. І от така неприємна історія.

— А я завжди казав, що в Києві не люблять переселенців, — Габінський передумав іти, присів на стілець навпроти столу. — Може, й мені віскі наллєш? Будь ласка, Петре Петровичу, на півпальця, вип’ю та піду. В мене на сьогодні ще великі плани. Хотів «Дон Кіхота» в перекладі Лукаша перечитати на ніч. Таке задоволення для справжнього поліглота, ти собі уявити просто не можеш.

— Добре, — погодився Петрович, — як скажеш. Тільки на півпальця і все.

— Ну так, коли я пив більше.

Вони посиділи ще хвилин п’ятнадцять. Говорили про абсолютну необхідність, з одного боку, але й, з іншого, очевидну необачність надмірного вживання алкоголю. Про ранню весну, що впала на місто. Про особливості лікування весняних застуд. Габа весь час думав про те, що після віскі молоко, на жаль, не пасує. Потім вони розпрощалися, і свій слоїк з молоком він залишив у кабінеті Петровича. Пий, друже, сказав він, пий і набувайся здоров’я. Напослідку Петро Петрович протягнув Габінському білий конверт, той кивнув, мовчки запхав його собі в кишеню, розвернувся і пішов собі. Петрович зачинив свій кабінет, вийшов на вулицю і там хвилинки зо три курив, дивився кудись у простір. Потім набрав номер і сказав:

— Колю, зателефонуй йому ще сьогодні, бо він завжди все плутає і забуває. А завтра заїжджай. Буде тобі й філософія, й естетика, і Гегель з Кобилячою Головою.

Відкривши білий конверт, Габа побачив стільки-то зелених грошей і фото чоловіка, якого він у житті ніколи не знав. Життя таке маленьке, знаєте, таке швидке, всіх людей у світі ніколи не взнаєш. А бачитися — бачилися, звичайно, може, навіть занадто часто. Майже щодня. Ось, наприклад, коли Габа голив бороду зрання, чистив зуби чи пив уночі воду з-під крана, вдивляючись при цьому з жалем і надією в темне важке дзеркало.

***

Ніч випала безсонна. Замість перечитувати Сервантеса, Габінський весь вечір пив каву на балконі, курив і чомусь (уся ця історія закінчується) безнастанно думав ось про що. Як Петракіс знає, що саме зі вкраденої в нього рушниці застрелили тих переселенців, нещасних східняків, ні в чому не винних жертв воєнних метаморфоз, якщо самої рушниці в нього тепер немає? Щось тут не сходилося. Як у тому ж випадку з Оле-Лукойє, що шпильку залишила як аспірантка педагогічного факультету Чернівецького університету, а вже наступного дня виявилася незнайомим хлопчиком із Криму (до речі, ніхто не дасть і ламаної гривні, що назавтра він не перетвориться на божественну черепаху чи метелика свіжого лимонного кольору). Вже не кажучи, панове, про те, що ще вчора (і в

1 ... 31 32 33 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мондеґрін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мондеґрін"