Читати книгу - "Чи це людина"

особисто гарантує, що ні для нього, ні для мене нема абсолютно ніякої небезпеки — адже на волі він, як відомо, був аташе бельгійського посольства у Варшаві.

Отож тим чи тим способом ці дні очікування — розповідь про яке створює враження, ніби воно виходило за всі межі людського терпіння — теж минають майже так само, як й інші дні.

Дисципліна в концтаборі та в Буні жодною мірою не ослабла, роботи, холоду і голоду вистачає, щоб без решти поглинути нашу увагу.

Нині у нас робоча неділя, Arbeitssonntag: працюємо до тринадцятої, тоді вертаємося в табір, щоб прийняти душ, поголитися, відбути загальну перевірку на коросту та воші, а на роботі якимось таємничим чином ми всі дізнаємося, що селекція відбудеться нині.

Новина ця, як завжди, дійшла до нас в оточенні ореолу суперечливих і мало вірогідних подробиць: нині вранці була селекція в лазареті; частка відібраних була сім відсотків від загальної кількості, тридцять, п’ятдесят відсотків від кількості хворих. З комина крематорію в Біркенау вже десять днів іде дим. Мають зробити місце для величезного транспорту в’язнів, який прибуває з Познанського ґетто. Молоді кажуть молодим, що виберуть самих старих. Здорові кажуть здоровим, що виберуть тільки хворих. Спеціалістів не вибиратимуть. Німецьких євреїв не вибиратимуть. Малих Номерів не вибиратимуть. Виберуть тебе. Мене не виберуть.

За розкладом, починаючи рівно з тринадцятої, фабрика порожніє, і безконечна сіра лава протягом двох годин суне повз два контрольні пункти, на яких, як щодня, нас рахують і перераховують, і повз оркестр, який дві години без перерви грає, як щодня, марші, у крок з якими ми повинні входити і виходити.

Здається, що все іде, як щодня, комин кухні димить, як звикле, вже починається роздача баланди. Але потім чути дзвін, і всі розуміють, що почалося.

Бо дзвін той дзвонить завжди на світанку, на підйом, але коли він дзвонить посеред дня, це означає Blocksperre, зачинення в бараках, а це буває під час селекції, щоб ніхто її не уникнув, а коли селекціонованих забирають у газові камери, щоб ніхто не бачив, як вони відбувають.

Наш блоковий староста знає свою справу. Він впевнився, що всі повернулись, зачинив двері на ключ, роздав усім картки з номером, ім’ям, фахом, віком та національністю і наказав роздягтися догола, залишивши тільки черевики. Отак, голяка і з картками в руках, ми чекатимемо, аж поки комісія прийде в наш барак. Наш барак номер 48, але неможливо передбачити, з якого барака почнуть — номер 1 чи номер 60. У кожному разі принаймні годину ми можемо бути спокійні, і нема причини, чому б нам не залізти на нари під ковдри, щоб зігрітися.

Багато хто вже дрімає, коли вибух криків, лайок і ударів свідчить про те, що комісія вже тут. Блоковий староста і його помічники стусанами і криками женуть перед собою, починаючи з глибини приміщення, юрму зляканих голих людей і запихають їх в Tagesraum, що править за канцелярію. Tagesraum — денне приміщення — це кімнатка сім метрів на чотири; коли всіх туди вже загнали, там стає неймовірно тісно від теплої, стиснутої людської маси, яка проникає у всі кутки і заповнює весь простір так, що аж скриплять дерев’яні стіни.

Тепер ми всі у Tagesraum, і нема не тільки часу, але й місця, щоб боятися. Відчуття, що на тебе зі всіх боків тисне гаряча плоть, досить особливе і зовсім не прикре. Треба задерти високо ніс, щоб мати чим дихати, і пильнувати, щоб не пом’яти або не загубити картку, яку тримаєш у руці.

Блоковий староста зачинив двері між денним та спальним приміщеннями і відчинив двоє інших дверей, які з денного та спального приміщень ведуть назовні. Тут, перед цими двома дверми стоїть арбітр нашої долі, підофіцер СС. Праворуч від нього стоїть блоковий староста, а ліворуч — квартирмейстер барака. Кожен з нас, вийшовши голяка з Tagesraum у холодне жовтневе повітря, має пробігти тих кілька кроків між двома дверми, підійти до цих трьох, віддати есесівцю картку і повернутися всередину через двері спального приміщення. За ту частку секунди, що минає між цими двома траєкторіями, есесівець, оглянувши спочатку обличчя, а потім спину, вирішує долю кожного і передає картку чоловікові праворуч або чоловікові ліворуч, і це означає життя або смерть кожного з нас. За три-чотири хвилини барак з двома сотнями людьми «готовий», а пополудні «готовий» і цілий концтабір з дванадцятьма тисячами людей.

Вдавлений у тисняву денного приміщення, я поступово став відчувати, як тиск людських сил навколо мене зменшується, і невдовзі настала моя черга. Як і всі, я пройшов свій шлях енергійним і пружним кроком, намагаючись високо тримати голову, випнувши груди і напруживши м’язи. Краєм ока я намагався побачити, що діється у мене за спиною, і мені здалося, що картка моя опинилася праворуч.

Поступово ми всі повертаємось у спальне приміщення і можемо одягтися. Ніхто ще з певністю не знає своєї долі, насамперед треба знати, де саме картки приречених — ліворуч чи праворуч. Тепер вже нема потреби щадити почуття один одного і забобонно сумніватися. Усі юрмляться навколо найстарших, найбільш виснажених, навколо явних «мусульман»; якщо їхні картки пішли наліво, значить, саме лівий бік — бік приречених.

Ще до закінчення селекції всі вже знають, що лівий бік і справді був нещасливий — schlechte Seite. Звісно, бувають і недогляди; приміром, Рене, молодий і здоровий, опинився ліворуч — можливо, тому, що він носить окуляри, а може, тому, що ходить трохи зігнутим, як це буває з короткозорими, але найімовірніше — через просту неуважність: Рене пройшов перед комісією безпосередньо переді мною, і могли просто переплутати картки. Я міркую над цим, розмовляю про це з Альберто і ми доходимо згоди, що припущення це ймовірне; я не знаю, що думатиму про це завтра і пізніше; нині ж це не викликає в мене жодної виразної емоції.

Так само помилково, мабуть, вибрали Саттлера, кремезного трансільванського селянина, який ще двадцять днів тому був у себе вдома; Саттлер не розуміє німецької, він нічого не втямив з того, що трапилось, сидить тепер собі в кутку і латає сорочку. Може, піти і сказати йому, що сорочка йому більше не знадобиться?

Нема чого дивуватися з такої приблизності — огляд дуже швидкий і поверховий, зрештою, для керівництва концтабору не так важливо усунути найбільш непотрібних, як звільнити визначену кількість місць якомога швидше.

У нашому бараці селекція вже скінчилася, але в інших бараках вона триває, тому ми все ще зачинені всередині. А що тим часом привезли бідони з баландою, блоковий староста вирішує почати роздачу. Приречені одержать подвійну порцію. Я так і не дізнався, чи була це недоречно милосердна ініціатива блокових старост чи пряме розпорядження есесівців, але й справді у період двох-трьох днів (а іноді набагато довше), який минав між селекцією та вивезенням, обрані жертви у Моновіці-Аушвіці користувалися цим привілеєм.

Ціґлер підставляє миску, дістає звичайну порцію, але стоїть далі і чекає. «Чого тобі ще?» — питає блоковий староста; у нього не значиться, що Ціґлерові належить більша порція, він штурханом проганяє його, але Ціґлер вертається і жалібно скиглить: його картка точно пішла ліворуч, усі це бачили, хай староста добре подивиться — він має право на подвійний раціон. Одержавши його, він спокійно йде на нари їсти.

Тепер кожен