Читати книгу - "Земля Санникова"

слідами копит биків і коней відбиток босої ноги людини. Це не міг бути слід онкілона, бо вони ходили у взутті; крім того, слід звертав на себе увагу розмірами, надто розвинутими пальцями, завеликою, порівняно з нормальною, відстанню між великим і другим пальцем і довжиною останнього.

Направивши собак слідом, який ішов на північний схід, мандрівники минули ще дві галявини й наближалися до третьої, коли почули гул голосів. Собак було взято на прив’язь, а люди обережно пробралися до узлісся, з якого побачили на галявині вампу. Осіб, мабуть, вісім виконували танок навколо темної маси, що лежала на траві — очевидно, здобутої ними великої тварини. Вампу були зовсім голі, з дуже смаглявою шкірою або вкриті волоссям. Сплутані патли волосся звисали на плечі, невеликі бороди облямовували обличчя. Із короткими списами в одній руці, дрючками — в другій, вони танцювали, то підстрибуючи на одному місці, то викидаючи ноги вперед і назад та розмахуючи руками. У такт рухам лунали крики: «Ой-го-го!», «Ай-ду-ду!», які повторювалися без кінця.

Танок тривав хвилин із десять, після чого вампу зібралися навколо жертви й почали здирати з неї шкуру.

Потім почалося бенкетування: кожний відрізав собі смужки теплого кривавого м’яса й поїдав їх одна за одною. Утамувавши голод, вампу почали відрізати більші частини тулуба й пласти м’яса та, навантажившись ними й шкурою, семеро пішли галявиною на схід, а восьмий залишився біля здобичі, щоб охороняти її від орлів, дві пари яких уже кружляли над місцем полювання. Вартовий, сидячи навпочіпки, продовжував їсти і, зайнятий цією справою, не помітив, як чотири людини й дві собаки потихеньку підійшли до нього ззаду. Гарчання Крота змусило його озирнутися. Він хотів підскочити, але, здивований появою небачених людей, не схожих на онкілонів, із спрямованими на нього блискучими дрючками і в супроводі двох звірів, схожих на вовків, він упустив ножа й залишився сидіти, тремтячи від жаху зі шматком м’яса в руці.

Над його маленькими, глибоко посадженими очима низький лоб видавався двома масивними дугами, у роззявленому роті видно було великі білі зуби з досить висунутими іклами, а дуже коротке підборіддя надавало обличчю дикого виразу. Ніс був приплюснутий, із широкими ніздрями, наполовину прихованими довгою білою паличкою; вуха великі, із просмикнутими в мочки круглими пластинками білої кістки, які відтягували їх майже до плечей. Навколо шиї спускалося намисто з іклів кабана й ведмедя. Тулуб був укритий густим чорним волоссям, але на плечах і грудях крізь них просвічувала темна шкіра.

Кілька хвилин вампу й мандрівники мовчки роздивлялись одне одного.

Людина раптом, із силою відштовхнувшись ногами від землі, зробила великий стрибок через напівочищену тушу бика в бік, не загороджений ворогами, і, нахиливши корпус уперед, побігла галявиною.

— Ех, проґавили! — вигукнув Костяков. — Треба було зв’язати йому руки й повести з собою.

— Так би він і дався! — розсміявся Горюнов. — Ви бачили, які в нього мускули й які зуби? Ми учотирьох із ним не впоралися б! Він звернув би комусь із нас шию або прокусив горло.

— І що б ми робили з ним? — запитав Ордин.

— Тримати в полоні й спостерігати, спробувати з’ясувати його мову, психологію; адже це надзвичайно цікаво — психологія й мова людини давньокам’яного віку! Подивіться на його зброю.

Вампу залишив свої списи й дрючок на траві. Спис був близько метра в довжину і являв собою прямий стовбур молодої берези, у кінець якого, трохи розщеплений, було вставлено грубо оббитий довгий уламок кременя; тонкий сирицевий ремінець охоплював і стягував дерево, не дозволяючи кременю випадати. Дрючок був нижньою частиною стовбура більш товстого дерева разом із частиною кореня, завбільшки з кулак.

Він мав сантиметрів сімдесят у довжину й у мускулистій руці був страшною зброєю для рукопашного бою; такою зброєю легко було розтрощити череп людини й оглушити коня чи бика. Інший дрючок, залишений одним із вампу, які пішли раніше, відрізнявся ще тим, що в його потовщений кінець збоку було вставлено гострий уламок кременя, яким, розмахнувшись, можна було пробити череп великої тварини.

Туша бика була повністю очищена від м’яса з одного боку, передня й задні ноги були відрізані. Але залишалася ще половина, яка лежала на землі, й голова. Люди, без сумніву, мали повернутися за своєю здобиччю.

— Я гадаю, вони не повернуться сюди: утікач, напевно, налякає їх своєю розповіддю, — припустив Горюнов.

— А може, саме повернуться, щоб подивитися на нас або навіть пополювати на нас, — зауважив Костяков.

— Сховаймось і зачекаймо, а потім вистежимо їхнє стійбище, — запропонував Ордин.

— А якщо вони знайдуть нас по слідах? Вони, напевно, досвідчені слідопити, — сказав Горюнов.

— Пройдемо прямо на захід, щоб залишити сліди, а потім звернемо лісом і повернемося до галявини з іншого боку.

Залишивши тушу і зброю недоторканими, мандрівники прислухались до цієї поради й сховалися вдруге на північному боці галявини. Стійбище, очевидно, було недалеко, бо скоро спостерігачі помітили, що на східному краю галявини заворушилися кущі і з них обережно визирнула кудлата голова розвідника. На туші вже сиділи й клювали її двоє орлів, а два інші працювали над очеревиною, яка лежала осторонь. З цього він зрозумів, що на галявині людей немає, і негайно з кущів висипала ціла орда — душ тридцять, у тому числі десяток жінок, — і швидким кроком попрямувала до туші. Орли один за одним злетіли й почали кружляти над галявиною.

Вампу обступили тушу й, напевно, почали глузувати з утікача, показуючи на недоторкану тушу, на залишену зброю. Вони, мабуть, казали, що все йому примарилося, тому що онкілони не тільки не лишили б м’яса, але вбили б і людину. Утікач, виправдовуючись, показував, де стояли дивні люди, рукою відмічав зріст собак і наслідував їхнє гавкання. Тоді декілька осіб почали оглядати землю навколо туші й, очевидно, побачили сліди, залишені мандрівниками, бо попрямували за ними. У цей час решта вампу спочатку зайнялися тушею, зрізали м’ясо, виламали товсті мозкові кістки, спорожнили очеревину. Жінки, важко навантажившись цим, пішли назад до стійбища, а чоловіки побігли слідом за тими, хто пішов по слідах, щоб наздогнати дивних незнайомців, які налякали їхнього товариша. На галявині залишився тільки хребет із ребрами, лопатками й тазовими кістками, на яких і орлам майже нічим було поживитись.

— От і чудово! — вигукнув Костяков. — Чоловіки пішли, а ми зробимо візит жінкам на стійбищі.

— Із ризиком, що чоловіки скоро повернуться й завдадуть нам перцю? — запитав Горюнов.

— Нам однаково не можна йти вперед: вони пішли дорогою, якою і ми маємо йти до стоянки онкілонів,