Читати книгу - "Земля Санникова"

і ми з ними повинні зустрітися. Ми подивимося стійбище, а потім зробимо гак на південь.

Бажання побачити життя стійбища перемогло побоювання, і всі четверо вирушили стежкою на схід. Краплі крові на землі виказували шлях жінок. Скоро попереду почулися крики та сміх, і, обережно наблизившись, мандрівники побачили стійбище посеред невеликої галявини. Воно було тимчасове або літнє, біля підніжжя великої самотньої тополі. Тут палав вогонь, навколо якого тіснилися жінки й діти різного віку. Жінки були трохи нижчими на зріст, ніж чоловіки, трохи стрункішими й менш волохатими, особливо спереду. Зате волосся на голові було довшим, але також сплутане в патли; обличчя мали б менш дикий вираз, якби не палички, устромлені в ніздрі, білі кружечки, встромлені в нижню губу, випнуту вперед, і такі ж кружечки у вухах; на смаглявих шиях біліло намисто. Про якийсь одяг не було й згадки. Діти були менш кудлаті й волохаті, ніж дорослі.

Настромивши шматки м’яса на палички, вампу трохи підсмажували їх на вогні й поїдали. Поблизу багаття лежав великий камінь, на якому жінки ударами іншого каменя розбивали мозкові кістки і з шумом висмоктували з них мозок. Лунали крики, сміх — орда насолоджувалася їжею.

Наситившись, жінки повісили решту м’яса на сук, а дві з них, розстеливши шкуру на землі, почали очищати її кременевими скреблами від крові й сала. Інші сито поївши, вляглися на траві коло багаття, дрімаючи. Діти почали пустували, бігаючи одне за одним; інші валялися на траві й верещали; деякі зі спритністю мавп полізли на дерево, і в його листі чулися їхні голоси.

— А якби ми вийшли до них? — запропонував Костяков. — Вони, напевно, злякаються й утечуть, а ми роздивимося їхнє стійбище ближче й візьмемо колекцію зброї й хатнього начиння.

— А якщо вони не втечуть, а почнуть захищатися? Дорослих жінок понад двадцять, а сили в кожної більше, ніж у кожного з нас, — заперечив Горюнов.

— Постріл у повітря, гадаю, змусить їх утекти.

Думка здійснити цей експеримент здалася привабливою, і мандрівники з рушницями напоготові вийшли з кущів і попрямували до стійбища, а собаки з гавканням кинулися на дітей, які бігали рачки. Враження вийшло неабияке. Жінки скочили й стовпилися навколо вогню й дерева, дивлячись із відкритими ротами на дивних людей, які наближалися і про яких вони вже чули від утікача. Діти кинулися втікати від собак і сховалися за жінками, скрикуючи від жаху. Але жінки швидко отямилися й почали хапати списи та дрючки. Одна побігла на допомогу до маляти, яке лежало на землі поміж гиркаючими собаками й верещало від страху. Горюнов поквапився відкликати собак, перш ніж жінка замахнулася на них списом.

— Як бачите, вони не думають тікати, а вже піднімають списи, щоб метнути в нас, — попередив Ордин.

— Доведеться стріляти, поки не пізно. Якщо ми тепер повернемо назад, вони подумають, що ми боїмося й нападуть на нас ззаду, — заявив Костяков.

— Так, почали гру, то треба її виграти, — сказав Горюнов. — Два постріли поверх голів жінок, а два триматимемо в запасі.

Костяков і Ордин вистрілили. Ефект вийшов несподіваний: жінки, при вигляді вогню й диму із спрямованих на них блискучих дрючков, при гуркоті пострілів і свисту куль злякалися, упали на коліна та, кинувши списи й дрючки, благально простягли руки й почали кланятися з криками жаху; діти ревіли щосили.

— Цього я не чекав! — вигукнув Костяков. — Я гадав, вони втечуть і ми візьмемо, що треба.

— Залишається підійти до них спокійно й видати себе за богів, — запропонував Ордин.

— Які крадуть дрючки й списи? Але спочатку зарядимо рушниці про всяк випадок.

Зробивши це, мандрівники стали спокійно підходити до жінок, котрі стояли на колінах. Але коли залишалося кроків десять, діти зчинили паніку — голосно лементуючи, побігли через галявину в ліс. Жінки одна за одною підскочили й узяли з них приклад, крім однієї, яка лежала, уткнувшись обличчям у землю й тремтячи всім тілом.

Наблизившись до неї, мандрівники почали роздивлятися її уважно. її спина була вкрита коротким негустим волоссям, підошви й долоні були голі, і на перших шкіра за своєю твердістю справляла враження рогу; великий палець дуже відокремлювався від решти: на руках і ногах волосся було густіше, ніж на спині. Спереду вона виявилася менш волохатою, а груди й обличчя були зовсім чисті; але завдяки відсутності бороди невелика висота підборіддя кидалась у вічі більше, ніж у чоловіків; зате надбрівні дуги менше вирізнялися, ніж в останніх. А широкі вилиці, запалі маленькі очі, приплюснутий ніс із паличкою, відтягнута губа з білою кісткою — усе це не сприяло привабливості її обличчя. Волосся, яке не знало ані мила, ані гребінця, було сплутане в патли, у котрих видно було стеблинки трави. Але мускулястість тіла змушувала припускати в жінці значну силу.

Нарешті бідолашну лишили в спокої, причому помітили, що одна її нога добре прив’язана міцним ремінцем до вбитого в землю кілка. Цим пояснювалося те, що вона не втекла разом з іншими: очевидно, вона була за щось покарана.

Вибравши пару типових дрючків із кременем і без нього, пару списів, скребел і грубу дерев’яну чашку, яка лисніла від жиру й була бурою від крові, зняли з жінки намисто й збиралися вже йти.

— Чи знаєте ви, адже ми, по суті, здійснили справжнє пограбування, — сказав Горюнов. — Налякали жінок до смерті, а потім беремо частину їхнього злиденного майна.

— Але ж це для науки, а не з корисливою метою, — заперечив Костяков.

— Все-таки недобре! Треба залишити їм хоч щось натомість. Порились у торбинах і знайшли маленьке дзеркальце, нитку скляного намиста, зламаний складаний ножик і жерстяну коробочку від пігулок, додали дві мідні гільзи від набоїв і поклали все це біля руки жінки, яка продовжувала лежати із заплющеними очима. Потім тихенько пішли і, сховавшись на узліссі, почали спостерігати.

Деякий час усе було тихо. Потім жінка підняла голову, побачила, що страшні люди пішли й нічого не зробили з нею, присіла, озираючись навкруги та, поклавши два пальці до рота, видала різкий, тривалий свист. У відповідь із лісу почулися свист і голоси, і скоро з’явилися одна за одною втікачки та діти. Поки вони наближалися, жінка помітила речі, які лежали на землі й привернули її увагу своїм блиском. Спочатку вона не наважувалася торкнутися їх: то простягала, то відсмикувала руку, неначе боялася, що вони обпечуть або вкусять її. Нарешті цікавість перемогла страх, і вона стала брати одну річ за одною, оглядати, нюхати, видаючи крики подиву. Підбігла решта, і речі стали переходити з рук у руки, викликаючи