Читати книгу - "Справа Сивого"

із кимось далеким у небі. — Наші люди пісень скласти не тямлять.

— А морські тямлять?

— Морські тямлять, — запевнив кобзар.

— А що це за морські люди? — поцікавився Яворницький.

— Ну як... — старець зітхнув і набрав у груди повітря, як перед новою піснею. — Давно це було. Тоді люди ще не доробили панщини, а Мусій став виводити їх з Єгипки.

— Мусій, це, певно, Мойсей, — пошепки припустив Яворницький.

— То першими йшли євреї, за ними цигани, а далі ще якісь люди, — вів далі кобзар завчені слова. — Передні вийшли, а задніх водою залило. Вони тепер живуть у Синьому морі, складають пісні, списують на камені і кидають нам на берег.

Ручка Новицького просто літала сторінками блокнота.

— Ти диви! — підохотив Яворницький. — А хто ж ті камені може прочитати?

— Чумаки, — запевнив кобзар. — Один чоловік з наших служив матросом у Марнополі, то, каже, п’ють горілку чумаки та на камінь дивляться, п’ють та дивляться. А тоді давай співати бурлацьких.

— Марнопіль — це де? — пошепки запитав Новицький.

Яворницький знизав плечима:

— Маріуполь, чи що.

А кобзар не зупинявся:

— Окрім морських людей, пісні ще складали запорожці, їхні пісні — найкращі. Але запорожці вимерли, і тепер лише чумаки пісні приносять.

У цю хвилину на дорозі почувся стукіт копит, і друзі обернулися. Здіймаючи куряву, до них наближався екіпаж, запряжений двійкою коней.

За спиною кучера виднілася жіноча фігура у дорожньому капелюшку. Яворницькому стиснуло груди у передчутті. Він навіть підвівся, миттєво втративши цікавість до сліпого музики. За хвилину екіпаж уже спинився поруч.

— Лізо! — Дмитро кинувся назустріч. Дівчина просто з підніжки впала у його обійми.

— Дмитрику! — вона припала до його запилюженого обличчя.

— Якове, це... — Яворницький так і не вигадав, що має сказати другові, тому зупинився, але той тільки махнув рукою та відвернувся, щоб не заважати.

— Ти приїхала до мене на розкопи? — запитав Дмитро.

— Ні, — вона похитала головою. — Я приїхала попрощатися.

— Як це, попрощатися? — не зрозумів він. — Ми ж іще навіть не привіталися.

Дівчина у відповідь лише сумно усміхнулася.

— Що сталося? — стривожено подивився Яворницький.

— Мене віддають заміж.

— Як це, заміж? За кого?

— За князя Шаховського. Все, як у казці — він старий, але багатий.

Яворницький розгубився, а потім рубонув повітря рукою:

— Цього не буде! Я зараз же поїду до Якова Івановича! Я...

Але дівчина поклала пальчик йому на вуса:

— Здається, батькові хтось розповів про нас. Тому що він твого імені чути не хоче.

— Але я...

— Усе вирішено, Дмитрику. Наше кохання було казковим, хай по-казковому і закінчиться.

— Хіба ж це по-казковому?

— А хіба ні? Принц, лихий батько, старий князь.

— Але принц одружений.

— От бачиш! Так що не треба нікуди їхати. Я завжди кохатиму тебе!

Вона випручалася з його обіймів і зробила крок до екіпажу.

— Як, ти вже їдеш? Не залишишся?

— Ні, Дмитрику, я вже заручена. Це було б нечесно.

Вона примружила очі, немовби збираючись із духом, а потім різко обернулась і одним рухом вискочила на підніжку екіпажу.

Яворницький довго проводив очами куряву, що здіймалася слідом за колесами, врешті махнув рукою і стиха проспівав собі під носа:

— А рушниця поламалась,

А дівчина відцуралась.

Осінній вітер зазирав у всі шпарини, тому перехожі щільніше застібали плащі. Вечір наставав усе раніше, і над ґанками будинків де-не-де запалювалися лампи. Тільки вони та гавкіт собак дозволяли зорієнтуватися на темній вулиці.

Саме у таку пору Дмитро Яворницький крокував до будинку свого друга, принаймні він сподівався, що друга, поета Якова Щоголева, до будинку, де заховали тепер його кохання. Навіщо він ішов туди? На що розраховував? Але серце закоханого не знає логіки і не відає слова «розрахунок».

Шнурок дзвінка на дверях Щоголева смикнувся, всередині почувся брязкіт. Згодом зашаруділи підошви.

— Хто там? — пролунав старечий голос, і у шпарині повернувся ключ.

На порозі стояв старий слуга Щоголевих, який знав у обличчя всіх друзів, товаришів та навіть усіх членів їхніх родин. Але очі старого не зблиснули, побачивши, безперечно, знайоме обличчя.

— Перекажіть Якову Івановичу, що до нього прийшов Дмитро Яворницький.

— Яворницький? — перепитав слуга, немовби недочувши, потім зітхнув і сказав: — Дмитре Івановичу, із сумом мушу повідомити, що вам відмовлено від дому. Яків Іванович не хоче вас у себе бачити.

— Як це? — здивуванню Яворницького не було меж.

— На жаль, більше нічого не можу сказати.

Слуга не сховався у дверях хіба що з особистої поваги до гостя. Так вони й стояли один навпроти одного, поки нарешті Яворницький не усвідомив всю безглуздість ситуації. Він кивнув і зробив крок назад. Слуга відповів кивком і повільно зачинив стулку. Історик залишився на вулиці. Ще деякий час він стояв на ґанку, намагаючись усвідомити, що відбулося. Ніколи і ніхто ще не відмовляв йому від дому, а тим більше — людина, що називала другом.

А проте у такому стоянні не було жодного сенсу. Врешті Дмитро Іванович обернувся і пішов вулицею геть.

— Пане Яворницький! Зачекайте!

Його наздоганяла жінка у білому фартушку, плечі були загорнуті у хустку — вочевидь, вона не мала часу зодягти хоч би плащ.

Дмитро Іванович зупинився. Жінка тримала в руках конверт.

— Пані Ліза знала, що ви прийдете і веліла передати вам, — вона простягнула листа і зазирнула чоловікові в обличчя.

Той узяв конверт, неначе сновида.

— Чуєте, це вам лист від пані Єлизавети.

Яворницький кивнув. Втративши надію на те, що прочитає щось у його очах, жінка махнула рукою:

— Ну то я побіжу, щоб наш пан не помітив. Бо буде лаятись.

Яворницький ще раз кивнув, і поки жінка бігла назад до чорного ходу, з якого була вислизнула, він так і стояв із конвертом у руці. Лише потім підніс його до очей і відкрив. Аркуш було списано знайомим почерком, але для того, щоб прочитати, Яворницькому довелося повернутися до ліхтаря на ґанку.

«Любий Дмитрику! — писала Ліза. — Батько довідався про все, і про нашу останню зустріч теж. Він не тямить себе від гніву. Слухати мене не хоче. Він тричі прокляв тебе і звелів забути твоє ім’я! Але я все одно любитиму тебе,