Читати книгу - "Життя, Всесвіт і все суще"

твердіші й важчі за цуценят, і вціль один у голову — й тобі капець. Його очі танцювали в марній спробі вихопити щось непорушне в дикій зграї, а його ноги танцювали разом з пританцьовуючою землею. Він біг мимоволі, як мимоволі котяться краплі поту у тяжко хворої людини, його серце калатало в ритм із навколишнім геологічним божевіллям.

І скільки Артур не нагадував собі про логічну гарантію своєї безпеки — власне про те, що з цієї катавасії він вийде живим, раз у майбутньому він приречений пережити черговий епізод саги про його переслідування Аграджага, — цього разу розум не піддавався ні на які умовляння і відмовлявся уповільнити дії периферійних органів. Артур біг, несучи смертельний жах усередині, біг по смертельному жаху, біг під навислим смертельним жахом, рука якого міцно вчепилася в його чуприну.

Раптом він знову спіткнувся, і по інерції його понесло кудись уперед. Та якраз у ту мить, коли він мав торохнутися лобом об неймовірно тверде каменюччя, прямо перед носом він побачив невеликий темно-синій портплед, то був той самий, помилитися Артур не міг, який десь років з десять тому, за власним відліком Артура, так і не знайшовся в багажному відділенні Афінського аеропорту. Ошелешений Артур не вдарився об землю і злетів угору, мов корок з пляшки шампанського, під бадьорий марш, що залунав у його свідомості.

А робив він ось що: він летів. Від здивування він став озиратися навкруги, та сумніву бути не могло. Жодна з його кінцівок не торкалася землі і навіть не наближалася до неї. Він просто витав у повітрі, а повз нього проносилися кам’яні брили.

Тепер він міг би дати собі раду. Здивовано жмурячись від того, як просто все виходить, на попутному струмені вітру він піднявся трохи вище, а каменюки пролітали попід ним.

Артур подивився вниз. Між ним і розтрушеною горою було десь футів з тридцять порожнечі, без перебільшення — порожнечі, коли не брати до уваги каменюк, які підскакували вгору і тут же звалювалися назад, корячися залізним правилам закону тяжіння: того самого закону, який несподівано вирішив дати Артурові виняток для перепочинку.

Майже відразу ж Артур з інтуїтивною ясністю, породженою лише інстинктом самозбереження, усвідомив, що цієї миті замислюватися про закон тяжіння не варто, бо сам закон тяжіння глипне на нього суворо і запитає, якого дідька Артур тут отягається, і тоді — кажи пропало.

І Артур уявив тюльпани. Нелегко це далося, та він доклав до цього зусиль. Подумки він тішився твердістю їхніх округлих чашечок, подумки милувався їхніми різнобарвними кольорами, спробував підрахувати, який відсоток від загальної кількості тюльпанів на Землі росте, чи, пак, росло, в радіусі милі від будь-якого млина. Невдовзі такий перебіг думок йому небезпечно набрид, і він відчув, як повітря під ним угинається і він плине донизу і може попасти в кам’яний потік, про який він з такою натугою намагався не думати. Тоді Артур уявив собі Афінський аеропорт, і це допомогло йому зосередитися ще хвилин на п’ять, а потім він здивовано зауважив, що пливе над поверхнею землі на висоті майже шістсот футів.

На мить він був замислився, як же йому спуститися вниз, та відразу ж вирішив, що про це думати зайве, і спробував дати виважену оцінку даній ситуації.

Він летів. То і що з цього випливає? Він знову подивився вниз, на землю. Він не став пильно придивлятися, а просто позирнув униз, ніби мимолітно. І тут йому в око впали дві обставини. Перша — схоже, що виверження вичерпало свої сили і недалеко від вершини зяяв широченний кратер, вірогідно в тому місці, де порода, просівши, засипала величезну печеру, в якій стояла подоба його самого і жалюгідне понівечене тіло Аграджага.

Другим був його портплед — отой самий, що він згубив у Афінському аеропорту і який спокійнісінько стояв собі на клаптику землі між каменюками, жодна з яких його не влучила і не пошкодила. Артур не міг збагнути, як це сталося, проте ця загадка мерхла перед неосяжною таємницею самої наявності сумки в цьому місці, розгадати яку годі було й думати. Та хоч круть, хоч верть, а вона стояла там, унизу.

Тепер перед Артуром питання постало руба — портплед треба було якось підібрати. Та, ось маєш, він витає на висоті шестисот футів над поверхнею чужої планети, назви якої він, Артур, навіть не може пригадати. Віддалений на сотні світлових років від розвіяних на атоми останків свого дому, ігнорувати ту крихітну часточку свого колишнього життя, що сиротливо прищулилася посеред каменюччя, він не міг.

Більше того, збагнув Артур, усередині сумки, якщо її не перепотрошили, відколи він її згубив, мала бути бляшанка з грецькою оливковою олією — єдина вціліла на цілий Усесвіт бляшанка грецької оливкової олії.

Повільно, обережно, дюйм за дюймом він став зісковзувати вниз, потихеньку перевалюючись з боку на бік, мов той аркуш паперу, що, падаючи з високості, долає шлях до землі.

Виходило добре, Артур був задоволений. Повітря підтримувало його, але водночас пропускало. Не минуло й двох хвилин, як він завис на відстані якихось двох футів над портпледом, і тут його рішучість пішла на спад. Він легенько витав над землею. І він наморщив лоба, та так легенько, як тільки міг. Якщо він підхопить сумку, то чи зможе її понести? Чи не потягне надмірна вага його прямо до землі?

А раптом одного доторку до землі буде достатньо, щоб розрядити оту чудернацьку магічну силу, що тримає його в повітрі?

Можливо, доцільніше не випробовувати долю, а ступити на хвильку на тверду землю?

Якщо він це зробить, то чи зможе знову злетіти?

Спогад про насолоду, яку він отримав від лету, викликав у нього такий екстаз, що навіть сама думка про добровільну відмову від нього зараз, а можливо, й назавжди, не вкладалася в голові. З острахом він трохи злетів угору — просто ще разок відчути дивовижну легкість польоту. Злетів, повитав. Спробував ринути вниз.

І вийшло чудово. Простягнувши перед собою руки, він помчав стрімголов, волосся майоріло, халат тріпотів за його плечима, і коли до землі залишалося футів зо два, він ковзнув по повітряній гладі, злетів угору на вершину амплітуди і завис. Диво, та й годі.

Саме в такий спосіб треба підхопити з землі сумку, зміркував Артур. Він ковзне вниз і підхопить її в перигеї тієї петлі і вискочить з нею нагору. Його, мабуть, добряче смикне, та він був певен, що сумку втримає.

Він спробував ще декілька разів стрімко знизитися,