Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

ідемо собі, кожен іншому – оберіг, повія, кохання, дитина і зброя. Нас двоє.

Цікаво, що вони собі думають… Їх же накриють, знайдуть. Вони сидітимуть. Навіщо це все, навіщо цей цирк?

– Ти досі й не знала, що двоє – то цілий Всесвіт, один іншому порятунок у повенях та землетрусах. Самотність – це небуття, потойбіччя, несвіт…

Губи пересохли, ледве виштовхують назовні слова. Хто би міг подумати, що читати вірші, нічого перед цим не випивши, майже неможливо.

– …з яких прорости, хай би що ми казали, мусимо.

Я був упевнений, що мене завалять вже після першої строфи. Кожне наступне слово лише збільшує напругу в мені, бо наближає до вирішального удару. На початку вірша я був майже готовий його прийняти, а ось зараз – уже ні. Бо мені дали пожити на півхвилини довше – і я знову відчув голод.

– Розсипано зерна землею. Це ми – молоді і живі. Коріння пускаєм, до сонця прагнем тілами, стрункими і теплими, від того, що вирвались із самоти. Ми у придорожній…

Нарешті!!!

Юрік б’є ногою в ніжку стільця, хитка опора вилітає з-під мене – і я щасливо валюся в безодню, відчуваючи, як серце моє ось-ось розіб’ється. Але, всупереч очікуванням, мотузка не натягується, не вивертає мені карк і не душить. Я просто валюся на підлогу. Б’юся головою, б’юся боляче, аж у очах закружляли зірки. У цілковитій тиші я чую чиїсь квапливі кроки. Потім – прохолодні руки на своєму чолі, вони витирають мені кров із брови, розв’язують пов’язку на очах.

Вона. Цілує мені очі, потім так само, як і якийсь час тому, цілує мої вуста, я відчуваю смак власної крові.

Юрік, задоволено всміхаючись, каже, що я тримався молодцем. Ярік-Марік, який за мить перед ударом розрізав мотузку ножицями, теж усміхається. Розрізає скотч, яким зв’язані мої руки, каже, що я суперовий чувак. Підносить мені келих коньяку. Беру його затерплими руками, випиваю залпом. Що за підари ці поети.

Четвертий поверх

Квартира № 21

July morning

Влад розплющив очі. Було вже забагато світла, аби спати. Вікна його кімнати виходили на східну сторону і, за винятком хіба що безнадійно захмарених осінніх ранків, сонце заглядало досередини вже о шостій ранку. Влад, скільки себе пам’ятав, завжди прокидався від цього. Прокидався рано, миттєво струшуючи з себе залишки сну.

Розплющив очі, сів у ліжку. Насторожено прислухався до звуків у квартирі. Ніде ані шелесту. Половиці не вискрипували своїх захриплих жалісливих пісеньок, не шуміла вода у каналізаційних трубах. Вентилятор, вимкнений ще вчора перед сном – бо ж небезпечно спати під працюючим вентилятором, це навіть Влад знає – насуплено мовчав у куточку, наполовину сховавшись за фіранкою. З вулиці – теж ані звуку, хоча це для раннього липневого поранку аж ніяк не дивина. Навіть у батьківській кімнаті нарешті тихо.

Позіхнув обережно, стараючись не видати ані звуку, виліз із-під невагомої літньої ковдри. Стояв на підлозі босоніж, звикаючи до температури дерев’яних дощок. Став навшпиньки, потягнувся вгору, тримаючи руки замочком, як учив шкільний фізрук. Спина коротко і відчутно хруснула, зробилася раптом гнучкою. Влад іще постояв якусь хвилинку, вслухаючись у дивну відсутність звуків. Потім обережно відчинив двері, вислизнув зі своєї кімнати до темного коридору.

Коридор та комора – то були два місця в квартирі, на які він міг витратити скільки завгодно свого часу. А часу він, семилітка на перших у житті канікулах, мав більше ніж достатньо. Дорослі або були на роботі від ранку до вечора, приходили вимучені, часто злі та роздратовані, або ж не надто звертали на Влада увагу, коли приходили вихідні. Він якось одного разу намагався натякнути на це матусі, але вона відповіла, що Влад уже дорослий, ось навіть до школи ходить і вчиться на п’ятірки. Влад уже цілком дорослий та сам себе зуміє чимось зайняти. А вони з татом, мовляв, мають дуже багато справ. Справді, дуже багато. І якщо він буде їм заважати, то вони не встигатимуть їх робити. А робити їх треба. «Треба вчитися відповідальності, Владе, – сказала мама, – ти ж уже такий у нас дорослий, будь відповідальним за себе».

До цієї розмови Влад ніколи не звертав особливої уваги на справи, які так конче необхідно було робити його батькам. Але тепер почав приглядатися. На його, Влада, погляд, виходило все не настільки і складно. Батькам треба було просто прокидатися по будильнику о п’ятій ранку, пити міцно заварену каву (не разом, по черзі), слухати новини по радіо, ходити в душ (не разом, по черзі), потім одягатися, не забувати в коридорі біля дверей пакет із тормозком і виходити з квартири – також не разом, по черзі, з різницею в п’ятнадцять хвилин. Тато виходив першим, не замикав двері на ключ. Зате перед виходом завжди обережно заходив до кімнати, де на канапці спав Влад, цілував йому, сонному, чоло і йшов. Матуся ніколи не заходила до Владика вранці, зате замикала двері на ключ. Колись Влад спитав її, чому вона не входить до нього вранці, не прощається до вечора. Мама скривилася та роздратовано намагалася пояснити, що вранці їй важко збиратися, що взагалі їй вистачає сил та свідомості лише на певну послідовність дій, і то – обмежену. Якщо вона, наприклад кажучи, ще заходитиме до Влада, то обов’язково забуватиме про щось інше. Взяти тормозок, зарядити мобільний чи, не приведи Господь, замкнути двері. Якщо вона не замкне, то до них може прокрастися злодій. І зробити щось із її коханим маленьким синочком. А цього вона не перенесе. Тому все має бути так, як є зараз. Вона тоді погладила Влада по слухняному лляному волоссі, вдала, що їй дуже-дуже прикро. Владик, відчуваючи її втомлену долоню, закрив очі, вдаючи, що він вірить у всі ті бздури, які вона йому щойно наговорила.

Мати виходила пізніше, зате поверталася раніше за батька. За кілька хвилин після о пів на п’яту вона вже відчиняла двері та обіймала малого, що заскучено виснув на ній тут же, при вході. Потім вони проходили до кухні і разом обідали. Влад розповідав, що він робив удень, мама в основному мовчала, лише інколи про щось перепитуючи, щоправда, без ентузіазму. Потім кілька годин вона відпочивала, лежачи в їхньому з татом ліжку. Просто валялася, не читаючи, не рухаючись. Час від часу лише вмикала собі телебачення. Але здебільшого – без нього. Владик крадькома заглядав, дивився