Читати книгу - "Ініціація"

з Карпівки? Може, вам треба чогось?

Стара жінка на бабів глянула суворо, головою захитала.

— Ох же ви… — мовила їм докірливо. — Роти брудні! Немиті роти! Коли роти мили? Руки коли чистили?..

Баби — на гальма. А та, що попереду йшла, насупилася, до старої жінки таки ближче підійшла та як лясне себе руками по стегнах.

— Тьху ти, зараза! Ти сама коли милася?! — на стару криком. — Від тебе ж тхне, як від смітника: волоцюго ти кінчена! Ану, чухай звідси!

— Роти помийте! Руки почистьте! Роти! — стара жінка посунула далі, а пес розгубився — то на бабів, то своїй старій жінці услід.

Баби — до справ. Уже котрась:

— Корови! Онде вже Василь корів жене.

Баби до корів, пес до торбів їхніх, що так і лишилися на лаві біля двору. Підкрався, одну торбу на землю скинув, ухопив хлібину, що випала, і гайда. Та не до своєї жінки старої, що потроху сунула селом далі. У кущі. Причаївся, і лише коли баби, які за коровами так і не помітили наглого нападу, відійшли досить далеко, кинувся за старою жінкою. Але не напростець, бо вже навчений. Дерся крізь кущі, в пащі хлібина. Видряпався на дорогу вже за селом, обігнав людину і так сидів, поки вона до нього не дошкандибала. А як підійшла, став на лапи, пішов на людину з хлібиною в пащі, дивився в очі, гарчав загрозливо, наче наказував: бери, їж! Стара жінка слухняно закивала. Узяла хлібину.

Пес відчув себе могутнім і непереможним. Розлігся біля ніг старої жінки, роззирався грізно: хай би хто спробував підійти, коли людина з його зграї тамує голод.

17

Ім’я мені — Рома-Роза. Прекрасна південна квітка. Не прибило до землі — кружляю над ґрунтом, упасти не боюся, — не розіб’юся, бо не існує більш надійної основи для життя, ніж чудова ефемерність кохання.

— Любиш?..

— Він… Тільки він один!

Він один зумів те, чого не вдавалося сотням розумних книг і мудрих людей, власним роздумам, дурнуватим протестним учинкам і компромісам, моїм втечам і поверненням, моїм похоронам і воскресінням усіх людей. Він показав мені сенс існування, і хай кричать зарозумілі-скептичні: світ непізнаваний, змирися! Світ — це я. І знаю про цей світ усе! Нема в ньому ініціацій задля прилаштування до певної групи, ідеї, перспективи виживання. Немає іспитів на здатність бути гідною, немає вимог до розміру бюста, довжини ніг чи волосся, немає вимірів IQ, тільки одне — відданість разом із коханим плисти човном посеред простору, де крім нас — нічого. Нікого.

— Отямся, дівчино! Ось вона, я. Повсюди, — нагадує реальність.

Знаю! Це знання лише посилює жадання і далі існувати в дивовижній, майже телевізійній історії, де ми самі дали одне одному імена, самі встановили дивні правила, самі погодилися їх виконувати, і якщо комусь здається, що наші мізки збочені і викривлені, то в один бік. Що ще треба?

— Їсти, пити, заробляти.

Знаю! Прості реальні речі — умитися, щоб тіло стало чистим, іти, аби не сидіти, шукати справи, готувати обіди-вечері, прасувати білосніжні простирадла, викохувати дім до теплого затишку — взялися пестити мою історію, надаючи їй обрисів банального щастя. З безтурботною радістю тягну все те реальне добро в свій світ, наче на нашому човнику, як на Ноєвому ковчегу, місця вистачить усякому краму.

— Уже так не розкидайся радістю, аби не засумувати, — радить прагматична реальність.

Маячня! Моєї радості вистачить на всіх! Не просто воскресила всіх людей. Полюбила їх. Усіх. Навіть останнього покидька, бо любов освячує кожного. І Германа полюбила, бо, як не крути, Герман привів мене до Блека. «Треба би знайти нотаріуса», — думаю вже не злостиво, як раніше, милосердно.

Рома-Роза… День починається вдосвіта, виштовхує з постелі. Усього хочу: працювати, готувати, допомагати, бо все те є активним тлом мого головного дієслова — чекати.

Чекаю на тебе, Блеку! Чекаю і встигаю все: прибрати дім, наготувати смачного, нагадати про себе потенційним замовникам і, поки ті роздумують, мчати на далекі Нивки, хоч — перевірила — волонтерських спільнот і поряд із домом чимало. Та серце тягне до балакучої Валентини. Відтепер я дуже вірю серцю.

— Ромо-Розо, — Валентина вимовляє моє ім’я голосно, зі смачним присмаком.

— Давайте вже хоч щось робити! — заводжуся, вимагаючи дій.

— Буряки!

— Знову? Та ви знущаєтеся! Давайте маскувальні сітки плести чи труси хлопцям шити!

— Хочеш шити труси, їдь до дівчат на Позняки, — відрізає Валентина. — Ми тільки сушені набори готуємо.

— Лівий берег? Ні! Далеко, — брешу для свого спасіння. — Краще вже буряки!

Вона всідається поряд, чистить буряки-моркву-картоплю, зиркає на мене із цікавістю, не втримується:

— Мужчину того знайшла?

— А ви самі скажіть! — веселюся.

Посміхається, хитає головою: ох, Ромо-Розо…

— Так ти щаслива?

Завзято киваю у відповідь, аж колю руку ножем, заводжуся ще більше.

— Чому ми лише вдвох? А де всі?

— Хто де, — спокійно відповідає Валентина.

— От що за люди? Хіба так можна? — підхоплююся, дістаю мобільний. Давно розгубила друзів, час повертати. І знайомих достатньо. Обдзвоню всіх. Навіть мамі з татом зателефоную. І Ромці.

Набираю одразу брата, та, лиш чую перший гудок, перериваю виклик, бо проста думка перекреслює шляхетні наміри: «Це ж треба казати, що дзвоню я, називати власне ім’я. Не Рома-Роза, а те, колишнє, яке дали батьки. А хіба то я, нинішня? І як те пояснити Валентині?» Журюся.

Валентина спостерігає за мною насторожено.

— З дому зателефоную, — пояснюю непевно. — Нащо час марнувати? Однаково зараз усі зайняті. Якщо і погодяться прийти, то завтра.

— Роту не приганяй, бо як багато людей, то всі лише заважають одне одному.

— Добре, — обіцяю. Розумію: нікому не телефонуватиму, бо моя прекрасна таємниця розкриється, варто тільки першому-ліпшому знайомому переступити поріг квартири на Нивках.

— Сама роту заміню, — додаю винувато. Чищу буряки-моркву-картоплю до вечора, відробляю сором, бо соромно. Та не настільки, аби відмовитися від імені, яким нагородив мене коханий мужчина.

Ім’я працює, приносить удачу. За тиждень у квартирі на вулиці Ентузіастів лунає телефонний дзвінок, і я дратуюся спочатку, бо Блек ще спить, а я сиджу поряд, п’ю радість просто дивитися на нього, навіть не намагаючись зрозуміти, чому ж не хочу жити без цього худого, схожого на художника Павленського мужчини.

— Ні. Тільки не зараз! — зриваюся, біжу до сумки, бо в ній підло сховався і дзеленчить мій «Айфон».

Дивлюся на екран мобільного.

— Леся Ігорівна? — дивуюся, кидаю швидкий погляд на Блека.

Мій мужчина прокинувся — лежить, дивиться на мене, усміхається, шепоче нечутно, та я читаю по вустах: говори, дзвінки нам не заважають. Ніщо не заважає.

— Леся