Читати книгу - "Симпатик"

в його смерті не був би винен ані я, ані Генерал. Думати довелося недовго, на думку спала найочевидніша історія. Ми мали справу зі звичайною американською трагедією, ось тільки цього разу в головній ролі був безталанний біженець.

Професор Гаммер запросив мене на вечерю до себе додому наступної суботи, з нагоди скорого повернення Клода до Вашингтона. Крім нас, єдиним гостем був Стен — коханець професора, мого віку докторант з Каліфорнійського університету, який писав дисертацію про американських літературних експатріатів Парижа. У нього були білі зуби й біляве волосся хлопця з реклами зубної пасти, де він зображав би молодого батька солоденьких херувимів. Клод розповів мені про гомосексуальність професора, перш ніж я вступив до коледжу в шістдесят третьому, бо, за його словами, він не хотів, щоб я був здивований. Я ніколи не знав жодного гомосексуала, і мені було цікаво побачити, як вони поводяться у звичному для них середовищі, тобто на Заході, бо ж на Сході, здавалося, їх просто не було. На моє розчарування, професор Гаммер здався мені таким, як усі інші, крім хіба що його разючого інтелекту та бездоганного смаку в усьому, разом зі Стеном і кулінарними талантами.

Вечеря мала три страви, які професор приготував власноруч, — салат із зелені, качку конфі з картоплею в розмарині та листковий тарт татен. Їй передували мартіні разом з піно нуар, а завершилося все односолодовим скотчем. Вечеря подавалась у ретельно обставленій їдальні професорського бунгало в Пасадені, де все, від розсувних вікон до люстри арт-деко чи латунного оздоблення вбудованих меблів, було або оригіналом двадцятих років, або ж правдоподібною реконструкцією. Час від часу професор вставав з-за обіднього столу й міняв платівку на програвачі, обираючи щось новеньке зі своєї величезної колекції джазу. За вечерею ми обговорювали бібоп, романи дев’ятнадцятого століття, «Доджерз» та майбутнє двохсотліття Америки. Тоді разом зі скотчем перейшли до вітальні з її масивним каміном з річкового каменю та поважними меблями в місіонерському стилі з різкими кутами та шкіряними подушками. Книжки яких завгодно розмірів і кольорів вишикувалися вздовж вікон у демократичному параді індивідуалізму, виставлені так само довільно, як уздовж стін професорського кабінету в кампусі. Отже, сховавшись поміж літер, слів, речень, абзаців, сторінок, розділів і томів, ми провели приємний вечір, пам’ятний діалогом, що стався після того, як ми зайняли свої місця.

Можливо, ностальгію професора збурила вся ця література довкола нас, тож професор сказав:

— Я пам’ятаю вашу роботу з «Тихого американця». Одна з найкращих студентських робіт, яку я читав.

Я скромно всміхнувся і подякував, а Клод, що сидів поряд зі мною на софі, пирхнув:

— Мені та книжка не сподобалася. В’єтнамська дівчина лише готує опіум, читає книжки з картинками та щебече, наче пташка. Ви колись бачили таких в’єтнамських дівчат? Якщо бачили — познайомте нас. Усі ті, котрих я знаю, не можуть стулити рота, ані в ліжку, ані поза ним.

— О, Клоде, — сказав професор.

— Та яке там «о, Клоде». Не ображайтесь, Ейвері, але ж наш американський товариш у тій книжці підозріло схожий на гомосексуала.

— Треба самому таким бути, щоб це відчути, — завважив Стен.

— Хто написав вам цю репліку? Ноел Ковард? Його звати Пайл[41], заради Бога — скільки жартів можна про це придумати? До того ж книжка прокомуністична. Чи принаймні антиамериканська. Це одне й те ж саме, — Клод махнув рукою на книжки, меблі, вітальню, певно, маючи на увазі весь цей чудовий дім. — Важко повірити, що він колись був комуністом, так?

— Стен? — перепитав я.

— Ні, не Стен. Чи, може, ви були, Стене? Наче ні.

Лишився тільки професор, він знизав плечима, коли я поглянув на нього.

— Я тоді був вашого віку, — сказав він, обійнявши Стена за плечі. — Я був вразливий, пристрасний, хотів змінити світ. Комунізм спокусив мене, як багатьох інших.

— А тепер спокушає він, — сказав Стен, стиснувши його руку.

Це видовище змусило мене трохи зіщулитися. Для мене професор був ходячий розум, бачити, що він — тіло, чи що в нього взагалі є тіло, було якось незручно.

— Ви жалкуєте, що були комуністом, професоре?

— Ні, не жалкую. Без цієї помилки я б не став тим, хто я тепер.

— Хто, сер?

Він посміхнувся.

— Гадаю, мене можна назвати переродженим американцем. Це доволі іронічно, однак якщо кривава історія останніх десятиліть чогось мене і навчила, так це того, що захист демократії потребує м’язистості, яку може надати лише Америка. Навіть те, чим ми займаємось у коледжі, має свою мету. Ми вчимо вас найкращого з того, що придумано і сказано не лише, щоб пояснити Америку, як я завжди вас заохочував, але й захистити її.

Я відпив свій скотч. Він був димний і м’який, з присмаком торфу та старого дуба, підкресленим лакрицею та невловимою сутністю шотландської мужності. Я любив скотч нерозведеним, як і правду. На жаль, нерозведену правду можна було собі дозволити не частіше за односолодовий скотч вісімнадцятилітньої витримки.

— А як щодо тих, хто не вчив найкраще з придуманого і сказаного? — спитав я професора. — Якщо ми не зможемо їх навчити чи вони не будуть учитися?

Професор уважно вивчав мідні глибини свого напою.

— Гадаю, ви з Клодом бачили чимало таких людей у вашій роботі. Простої відповіді на це бути не може, хіба що можна сказати, що це завжди так і було. Відколи перша печерна людина відкрила для себе вогонь і вирішила, що ті, хто досі живе в темряві, перебувають у мороці неуцтва, йшлося про цивілізацію проти варварства… й у кожної епохи — свої варвари.

Навряд чи було щось чіткіше за цивілізацію проти варварства, однак як щодо вбивства огрядного майора? Це простий акт варварства чи складний, що просуне революційну цивілізацію? Мало б бути останнє — суперечливий вчинок, що так пасує нашій епосі. Ми, марксисти, віримо, що капіталізм породжує суперечності й розпадеться від них, однак тільки тоді, як докласти зусиль. Однак суперечливий не лише капіталізм. Як сказав Геґель, трагедія — це не лише конфлікт між тим, що правильно і неправильно, а між правильним і правильним, дилема, якої не уникнути нікому з тих, хто хоче стати частиною історії. Майор мав право на життя, але я був правий, вбиваючи його. Чи не так? Ми з Клодом поїхали опівночі, і я підібрався якомога ближче до того, щоб обговорити з ним докори свого сумління. Коли ми стояли на тротуарі з останніми на сьогодні сигаретами, я поставив йому питання, яке могла поставити мені мати:

— Що, як він невинний?

Клод видув кільце диму,