Читати книгу - "Коли подих стає повітрям"

роздратованого Ісуса, метафоричну мову якого послідовники інтерпретують буквально:

А Ісус їй у відповідь: «Кожен, хто оту воду п’є, знову захоче пити. Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне». Говорить до нього жінка: «То дай мені, пане, тієї води, щоб не мала я більше вже спраги та й не ходила сюди черпати».

…А учні тим часом заходилися просити його, кажучи: «Їж лишень, Учителю». Він же їм: «Їстиму я їжу, незнану вам». Учні тоді заговорили один до одного: «Може, хтось йому приніс їсти?»[4]

Саме такі уривки, у яких явно береться на сміх буквальне тлумачення Святого Письма, повернули мене до християнства через багато років після навчання в коледжі, коли моє уявлення про Бога і Ісуса стало, м’яко кажучи, хитким. У цей період мого непримиренного атеїзму першочерговим арсеналом у протистоянні з християнством були його емпіричні недоліки. Звичайно, просвітлений розум пропонує більш узгоджену картину світу. Звичайно, бритва Оккама звільняє вірян від сліпої віри. Немає доказів існування Бога, тому вірити в нього нелогічно.

Хоча я виріс у родині побожних християн, у якій щовечора молились і читали Біблію, я, як і більшість людей з науковим складом розуму, почав вірити у можливість матеріального початку всього живого, прийняв абсолютно науковий погляд на світ, який доповнює метафізику, не використовуючи при цьому такі застарілі концепції, як душа, Бог і бородаті білі чоловіки в хітонах. Між двадцятьма і тридцятьма роками я присвятив чимало часу закладенню основи для такої праці. Але врешті проблема стала очевидною: зробивши науку арбітром метафізики, ми позбавляємо світ не лише Бога, а й любові, ненависті, сенсу – допускаємо існування світу, який очевидно не відповідає тому, у якому ми живемо. Це не означає, що, якщо ви вірите в сенс, ви також повинні вірити в Бога. Але, якщо ви визнаєте, що не існує наукового підґрунтя для Бога, ви, по суті, зобов’язані зробити висновок, що не існує наукового підґрунтя і для сенсу, а отже, життя ним не наділене. Іншими словами, екзистенційні твердження не мають ваги; будь-яке знання – наукове.

Одначе парадокс полягає в тому, що наукова методологія створена людьми, і тому вона нездатна встановити остаточну правду. Ми вибудовуємо наукові теорії для того, щоб організовувати світ і керувати ним, спрощувати явища до рівня одиниць, якими можна управляти. Наука ґрунтується на відтворюваності і штучно створеній об’єктивності. Хоч як би це не посилювало її здатність робити припущення про матерію та енергію, водночас це означає, що наукові знання не можна застосовувати до екзистенційного, вісцерального характеру життя людини, яке є унікальним, суб’єктивним і непередбачуваним. Наука може запропонувати найкорисніший спосіб організації емпіричних, відтворюваних даних, але цей ефект супроводжується неможливістю пояснити центральні аспекти життя людини: надію, страх, любов, ненависть, красу, заздрість, честь, слабкість, боротьбу, страждання, чесноту.

Між цими основоположними пристрастями і науковою теорією завжди існуватиме прогалина. Жодна система мислення не здатна повністю вмістити в собі увесь людський досвід. Сфера метафізики залишається територією одкровень (зрештою, саме це, а не атеїзм, мав на увазі Оккам). Але атеїзм можна пояснити лише такими аргументами. Отже, прототип атеїста – це комендант з книжки Грема Гріна «Сила і слава», атеїзм якого походить від одкровення про те, що Бога не існує. Єдиний справжній атеїзм – це той, що заснований на баченні розбудови світу. Улюблена цитата багатьох атеїстів, автором якої є французький біолог Жак Моно, лауреат Нобелівської премії, відображає цей аспект одкровення: «Давній собор зруйновано, нарешті людина знає, що вона сама в байдужій безмежності Всесвіту, з якої виникла суто випадково».

Але я повернувся до центральних християнських цінностей – пожертва, спокута, прощення – тому що вони здавались мені надзвичайно переконливими. У Біблії існує напруга між справедливістю і милосердям, між Старим і Новим Заповітами. До того ж у Новому Заповіті написано, що людина ніколи не може бути достатньо доброю: доброта – це саме те, що потрібно, і вам ніколи не вдасться її досягти. Я вважав, що основне послання Ісуса полягає в тому, що милосердя завжди перемагає справедливість.

Більше того, основним посланням первородного гріха могло бути не «завжди почувайтесь винними». Можливо, воно більше схоже на: «У нас усіх є розуміння того, що означає бути добрим, але ми не завжди можемо йому відповідати». Зрештою, можливо, це і є основне послання Нового Заповіту. Навіть якщо ваше розуміння настільки чітко визначене, як у Книзі Левита, ви не зможете прожити життя таким чином. Це не лише неможливо, а й безглуздо.

Звичайно, я не можу нічого сказати про Бога напевне, але базовий факт людського життя переконливо спростовує сліпий детермінізм. Ба більше, ніхто, і я в тому числі, не наділяє одкровення жодним епістемічним авторитетом. Ми всі раціональні люди – одкровення замало. Навіть якби Бог промовляв до нас, ми б назвали це маренням.

Тому я замислився про те, що робити людині, яка хоче стати метафізиком.

Здатись?

Майже так.

Шукати Правду з великої літери, але розуміти, що це завдання неможливо виконати – або, якщо вдасться отримати правильну відповідь, її точно не можна буде перевірити.

Зрештою, немає жодних сумнівів, що кожен із нас бачить лише частину картини. Лікар бачить першу частину, пацієнт – другу, інженер – третю, економіст – четверту, пірнальник за перлинами – п’яту, алкоголік – шосту, монтувальник – сьому, вівчар – восьму, індійський жебрак – дев’яту, пастор – десяту. Одна людина ніколи не вміщає в собі всі людські знання. Вони виникають з відносин, які ми формуємо одне з одним та зі світом і які ніколи не бувають вичерпними. А Правда перебуває десь над ними усіма; там, де наприкінці недільного читання:

«Уже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного, – щоб сіяч із женцем укупі раділи. Правильна й приказка до цього: один сіє, а жне хтось інакший. Послав же і я вас те жати, коло чого ви не трудилися. Інші трудилися, ви ж у їхню працю вступили».

Через сім місяців після того, як я повернувся в хірургію, я зістрибнув з томографа. Це був мій останній скан перед тим, як я завершу резидентуру, стану батьком і моє майбутнє реалізується.

– Хочете подивитись, док? – запитав оператор.

– Не зараз, – відповів я. – У мене сьогодні багато роботи.

Була вже шоста вечора. Мені потрібно було навідати пацієнтів, підготувати завтрашній графік операцій, переглянути знімки, продиктувати медичні