Читати книгу - "Розмальована вуаль"

184
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 57
Перейти на сторінку:
почати?

– Зараз.

– A la bonne heure. Я рада це чути.

– Обіцяю, я докладатиму всіх зусиль. Я вдячна вам за те, що даєте мені можливість.

Абатиса відчинила двері в коридор, але на порозі затрималася. Знову глянула на Кітті довгим, пронизливим і глибокодумним поглядом. А тоді лагідно поклала руку їй на плече.

– Знаєте, дитя моє, умиротворення можливо знайти ні в роботі чи розвагах, ні серед людей чи в монастирі, а тільки у своїй душі.

Кітті здригнулася, та абатиса вже вийшла з кімнати.

49

Кітті виявила, що робота укріпила її дух. Вона вирушала в монастир щодня, щойно сходило сонце, й поверталася додому вже тоді, коли призахідні промені заливали золотом вузеньку річку та скупчені джонки. Абатиса віддала їй під опіку менших дітей. Мати Кітті привезла до Лондона зі свого рідного Ліверпуля практичні вміння вести господарство, тож Кітті, попри легковажність, дечого в неї навчилася, хоч і згадувала про це тільки зі сміхом. Вона досить добре вміла готувати й прекрасно шила. Зізнавшись у тому, що має такий талант, вона дістала під опіку молодших дівчат, які вчилися шити й підшивати подоли. Вони трохи розмовляли французькою, й щодня Кітті вивчала кілька слів китайською, тож впоратися з цією роботою їй було неважко. Іноді їй доручали приглядати за меншими дітьми, щоб вони, бува, не утнули якоїсь капості; вона мала їх одягати й роздягати й дбати про те, щоб їх вчасно поклали поспати. В монастирі також було й досить багато немовлят, яких доглядали няньки, і Кітті мала б приглядати й за ними. Вся ця робота була не така й важлива, їй хотілося б займатися чимось важчим, але абатиса не зважала на її палкі прохання, тож, боячись здатися настирливою, Кітті перестала наполягати.

Упродовж перших кількох днів їй довелося трохи силувати себе, щоб подолати легку огиду, яку відчувала до цих маленьких дівчаток в однаковому негарному вбранні, з їхнім жорстким чорним волоссям, круглими жовтими лицями й пронизливими, темними мигдалюватими очима. Але вона пам’ятала, як у день свого першого візиту вираз лагідності так гарно перемінив лице абатиси, коли її обступили ці негарні малюки, й не дозволяла собі піддатися цьому почуттю. І тепер, беручи на руки одну з цих зарюмсаних крихітних істот – впала й забилася або прорізається зуб, – виявивши, що кілька лагідних слів, хоч і незрозумілою їм мовою, затишок її рук та м’якість її щоки, до якої притулялося мокре від сліз жовте обличчя, можуть втішити й розрадити, відчувала, що її відчуженість зовсім зникала. Маленькі діти, не боячись її, звертались до неї зі своїми дитячими жалями, і їхня довіра по-особливому її тішила. Так само й зі старшими дівчатками, яких вона вчила шити, – її розчулювали їхні ясні, розумні усмішки й радість, яку вона бачила в їхніх очах, коли хвалила. Вона відчувала, що вони її люблять, і, улещена й горда, сама їх полюбила.

Але до однієї дитини вона все ніяк не могла звикнути – до маленької шестирічної дівчинки-кретинки з великою гідроцефальною важкою головою на маленькому худенькому тілі, великими порожніми очима й слинявим ротом. Ця дівчинка не вміла розмовляти, тільки хрипко бурмотіла кілька слів. Видовище було жахливе й огидне, та чомусь ця кретинка прихилилася до Кітті й ходила за нею з однієї кімнати в іншу. Вона чіплялася за її спідницю й терлася обличчям об її коліна, намагалася взяти Кітті за руки. А та здригалася від огиди. Вона знала, що дитина прагне ласки, але не могла примусити себе її торкнутися.

Якось, розмовляючи з сестрою Сен-Жозеф, Кітті сказала, що краще було б такій дитині не жити. Сестра Сен-Жозеф усміхнулася й простягнула руку до нещасного створіння. Воно підійшло й потерлося випуклим лобом.

– Бідолашна крихітка, – мовила сестра. – Її точно принесли до нас померти. Але з Божої ласки я в той самий час була біля дверей. Думала, що не можна втрачати й хвилини, тож ми її відразу похрестили. Ви не уявляєте, через що ми пройшли, щоб зберегти їй життя. Три або чотири рази вже думали, що її маленька душа відлетить на небо.

Кітті промовчала. Говірка сестра Сен-Жозеф перейшла на інші теми. А наступного дня, коли та дівчинка-кретинка підійшла до неї й торкнулася руки, Кітті примусила себе погладити велику голомозу голову. І скривила губи в усмішці. Але раптом дівчинка, з непослідовністю недоумкуватої, втекла; здавалося, вона втратила до Кітті інтерес і надалі не звертала на неї ніякої уваги. Кітті не могла зрозуміти, чим на це заслужила, намагалася приманити її усмішками й жестами, але дівчинка відверталася й удавала, що не бачить її.

50

Через те що монахині були зайняті зранку й до вечора сотнею справ, Кітті мало з ними бачилася, окрім як на богослужіннях у голій, скромній капличці. У перший день абатиса, помітивши Кітті позаду дівчат, які повсідалися на лавки відповідно до віку, підійшла й заговорила до неї.

– Вам не обов’язково приходити до каплиці тоді, коли й ми, – сказала вона. – Ви протестантка й маєте власні переконання.

– Але мені хотілося б приходити, матінко. Мене це заспокоює.

Абатиса на хвильку затримала на ній погляд і трохи нахилила своє серйозне лице.

– Звісно, робіть як знаєте. Я просто хотіла вам сказати, що ви не зобов’язані.

Але з сестрою Сен-Жозеф Кітті скоро хай не стала близька, але заприязнилася. Вона завідувала фінансами монастиря й турбувалася про матеріальний добробут цієї великої родини цілий день, без перепочинку. За її словами, єдиний час, який мала для відпочинку, вона присвячувала молитві. Але їй подобалося, коли, ближче до вечора, Кітті з дівчатами ще продовжували роботу, а вона заходила, присягаючись, що падає з ніг і не має вільної часинки, і на кілька хвилин сідала потеревенити. Коли поряд не було абатиси, вона була говірка й весела, любила пожартувати й нічого не мала проти пліток. Кітті її не боялася: сан не заважав сестрі Сен-Жозеф бути добродушною, простою жінкою, тож вони весело теревенили. При ній Кітті не соромилася того, як погано знала французьку, й вони разом сміялися з її помилок. Щодня сестра вчила Кітті кількох корисних слів китайською. Вона була донька фермера й у душі залишалася селянкою.

– В дитинстві я пасла корів, – сказала якось вона, – як Жанна д’Арк. Але для видінь я була надто неслухняна. Напевно, це добре, бо інакше батько точно б мене за них бив. Він, добра душа, часто мене сік, бо я була ще та збитошниця. Аж

1 ... 31 32 33 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розмальована вуаль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розмальована вуаль"