Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

ним, навіть обійнявши на прощання, Кошовий повернувся на Шевську, де був телефон. Звідти зв’язався з Віхурою, витримав щедру порцію бурчання, потому запитав, як прізвище пана Томаша, й після паузи почув — Новак.

Прийшовши в дирекцію, Клим дізнався: Томашів Новак у кримінальній поліції служить шестеро. Коли спробував дізнатися вік, спіймав облизня, його попросили з приміщення, але потім якийсь безіменний молодий поліцай у цивільному пошепки, неофіційно назвав адресу бару, де проводить свій час слідчий Новак. І ще менш, ніж за годину, Кошовий пригощав пана Томаша пивом.

Ще до полудня слідчий вливав у себе третю гальбу. Це яскраво відбивало загальний стан та настрій австрійської поліції. Єдиний позитив, який Кошовий побачив у цьому, — пан Новак розговориться, бо не має, чого втрачати. Так і вийшло: випивши половину кухля й зажувавши шматком смаженої ковбаски, він витер масні губи, промовив глухо:

— Ви мене зневажаєте.

— З чого ви взяли?

— Все написано на вашому обличчі. Пане Кошовий, ви юрист. Знаєте, що фаховий слідчий повинен уміти читати по очах.

— І там написано — я вас зневажаю?

— Вам гидко оце все, — пан Томаш обвів рукою прокопчений димом дешевого тютюну бар. — Ви ж не до такого звикли. Я так само, до речі.

— Зовсім не засуджую вас, — зітхнув Клим. — Усе розумію.

— Розуміє він... — слідчий гикнув, прикрився долонею, буркнув вибачення, повів далі: — Все котиться в Тартар[31].

Клим ледь не похлинувся пивом.

— Куди?

— Чого дивуєтесь? — зиркнув пан Томаш підозріло, тут же відмахнувся, мов від осоружної мухи. — Та всі ви так.

— Ми — це хто?

— Думаєте, коли поліцейський, то дурило.

— Я так не думаю.

— Думаєте, думаєте, — він закивав, мов порцеляновий китайський бовван, потім легенько стукнув себе кулаком у груди. — А Томаш Новак, аби знали, досі переконаний, що службовцю кримінальної поліції треба мати високу освіту. Я вчився в університеті, вивчав давню міфологію. Навіть грецьку, щоб читати філософські трактати в оригіналі... Ну вас до дідька!

— Знову мене?

— Хай усе йде до чорта. Воно й без вас туди падає... Порядок руйнується. Коли нема порядку, ми не потрібні. Та й ви теж.

— І все ж таки я?

— Не особисто. Всі ви, адвокати, правники, зубаті знавці законів. Та хіба зараз є закони, які можна і треба відстоювати? Торжествує політика. Але... — він ще раз гикнув, цього разу не прикрившись, — якщо руйнацію можна назвати торжеством.

— Тоді б я уточнив — торжествує бездарна політика.

— Пане Кошовий, обдаровані не починають воєн! І вже точно їх не програють! Будь-яка політика в непевні часи є бездарною. Проте саме непевні часи її й породжують.

— Замкнене коло?

— Саме так, — пан Новак зробив черговий великий ковток.

— У такому разі лишаються люди, здатні розривати кола.

— Або — ходити по колу, — тут слідчий для чогось підморгнув йому, ніби пропонуючи змову, потім націлив на Клима палець. — З убивством у Стрийському парку ви теж закрутилися. Кружляєте. Не зайшли в глухий кут лиш тому, що коло, — палець намалював кружальце в повітрі, — їх, кутиків, не має.

— Лише друга доба пішла.

— Що з того? Бувало, такі злочини розкривалися вже до вечора.

— Але частіше вбивць шукають тижнями, місяцями — й не завжди знаходять.

— Теж правда. Особливо — про те, що їх шукають. Машина працює, розумієте? Величезна система. Пошук убивці, пане Кошовий — справа колективна. То у книжках генії-самітники зачиняються в кабінетах, курять люльки, грають на скрипках, комбінують, і дурна поліція має все готове. Ясно тепер, чому ніколи не знайдуть того, хто вбив офіцера-поляка?

— Ні, — він збрехав, відповідь знав.

— Машина зупинилася! — мовив пан Томаш так, ніби оголошував вирок. — Не знайдуть, бо не шукатимуть!

— Я шукаю.

— На довго вас стане? Ви робите нікому не потрібну вже справу.

— За останні дні багато разів чув таке саме від різних людей. Ви змовилися?

— Світ змовився, — поліцейський знову моргнув.

Розмова починала набридати, та іншої можливості вирішити свою справу Кошовий не мав, тож взяв паузу на черговий ковток пива.

— Чув, Яблонський раніше мав проблеми з поліцією.

— Нічого про це не знаю.

— Підкажу. Повинна виринути якась історія, в якій, окрім нього, фігурують двоє січових стрільців.

— Українці?

— Так.

— Ха, це єдина конкретика від вас, шановний, — пан Томаш відкинувся на спинку стільця, поклав ногу на ногу. — Все інше — «повинна виринути» і «якась історія». Раптом не вирине? Взагалі — яка історія?

— Коли згадуються офіцер-поляк і військові — українці, мова про конфлікт, не інакше. Причому, — Клим нахилився вперед, поклавши на нечистий стіл зігнуті в ліктях руки, — що б не відбулося, сталася подія не так давно. Її б не згадали, аби була, так би мовити, несвіжою. З огляду на обстановку в місті й країні, про яку ви мені багато говорите, навіть коротка сварка, яка за іншої ситуації не вартувала б уваги, тепер могла стати причиною вбивства.

Слідчий почухав потилицю, пожував губами.

— З вами стає цікаво.

— Я тішуся з того.

— Я молодший за вас. Охоче працював би під вашим начальством.

— Принципи не дозволяють мати підлеглих. Партнери, колеги, добрі приятелі.

— Мене зарахували до кого?

— Просто допоможіть, якщо можете, — зітхнув Клим.

— Кажу ж — нічого не знаю про Яблонського і стрільців.

— Але ж можете дізнатися.

Пан Новак примружився.

— Для чого мені це треба?

— Хтось посеред хаосу повинен бодай намагатися робити свою роботу.

Поліцейський поміняв позу, так само подався перед, упершись у стіл.

— Годиться. Спробую попитатися колег. Теж маю їх, серед них ще лишилися добрі приятелі.

Розділ одинадцятий

Білявий та чорнявий

Годинник показував першу пополудні.

Кошовий вирішив не гаяти часу й не пішов до себе, на Шевську, а рушив туди, де міг знайти того, хто був йому потрібен, — на Рутовського[32], до «Народного дому»[33]. При вході тут стояла стрілецька варта, але Клима знали, тож не затримували, хоч він постійно мав при собі потрібні папери. Усередині, як зазвичай, панував некерований та не зрозумілий стороннім рух. Цивільні змішалися з