Читати книгу - "Сповідь з того світу"

билися за свою свободу. І вони вистояли, хоча великий кусень української землі відійшов полякам: частина Поділля, Волинь, Галичина…

Далі Хмельницький уклав угоду з царем московським, щоби гуртом тиснути ляхів і татар та відбити всі українські землі.

Знову Хмельницький стояв під Львовом – поляки ж із коронним своїм гетьманом відступили далі і стали під Кам’янобродом, використавши для свого захисту Городок, ніби щит. Так ми вкотре опинилися в місті над Верещицею.

Навчений важкими часами, я вже не цурався жити просто неба, їсти, що дають, і срати по корчах. Слід на дупі від червоного когута болів і досі. Я з болем у серці дивився на спалені стіни Городоцького замку, котрого так і не відновили і який зараз височів обвугленою пусткою над греблею і ставом.

Того вечора я зі своїми друзяками пішов в обхід міста, тиняючись понад ставом та річкою, в надії рознюхати плани козаків. Було б добре взяти «язика». До того ми добряче потрусили місцевих хлопів, але ті мовчали, немов набрали в рот води.

Вечоріло. Понад Верещицею блукав густий туман, десь кричав птах. Затяжні вересневі дощі уже перейшли, у край повернулося літо. Правда, не справжнє – «бабине». Хоча більшість листя на деревах залишалося зеленим, осінню вже пахло добре: хлопи закінчували звозити до комор і стодол врожаї і на чорних полях палили сухе бадилиння. Оцим димом з городів і пахла нам осінь… Українська осінь, яку ми ризикували більше не побачити.

Козаки щось задумали, я знав це. Ми прочісували прибережні очерети, намочивши чоботи густою вечірньою росою. Я був уважним і обережним, постійно гаркав на своїх товаришів, аби не теревенили і також були пильними…

Жінку я побачив ще здалеку і став спостерігати за нею. Вона йшла з боку передмістя, весь час сторожко оглядаючись. На плечах мала коромисло й відра, проте навряд чи вона б ризикнула о такій порі піти по воду, навіть як би мала висохнути від спраги. Тут щось інше. Очевидно, удача нам посміхнулася.

Це була Марія. Вона спустилася з гори в ярок, а вже звідти видерлася вгору. Я мав намір прослідкувати, а потім схопити їх на гарячому.

– Сидіть тихо, – наказав я своїм товаришам.

– Пізно, – гигикнув Лихо.

Я озирнувся: Біди поруч не було. Цей придурок постійно тягнув мальвазію зі своєї фляги і мав уже добряче залиті очі. Гівнюк! Він завжди завдавав мені клопотів, коли насмокчеться оковитої, шляк би його трафив!

Біда вигулькнув з туману в добрих традиціях бісівського світу – як мара. Жінка, ставши перед ним, аж струсилася з переляку. Остовпіла. Навколо самі чагарники, дерева і бур’ян – жодної людини. Ні втекти, ні на поміч покликати. Біда відчув її страх, вишкірився.

– Де ж ти, голубонько, йдеш сама серед ночі? Не лячно тобі? Дай-но мені свої коромисла – допоможу. – Тут мій товариш по-звірячому вишкірився.

– Маю помічника – там чоловік на мене чекає! – відповіла жінка.

– Брешеш, голубонько. Твій дурний хлоп певно десь спить п’яний… Дай-но мені бузі.

Він спробував обійняти її, але вона його різко відштовхнула, покидала на землю відра і стиснула в руках коромисло. Біда, як міг, голосно зареготав, тоді враз напустив на себе свою страшну гримасу і пішов просто на Марію.

Я вже зробив порух, щоби втрутитися, як враз спинився: якась тінь ковзнула поміж верболозом – вмить позаду ґвалтівника вискочив козак. Мій побратим і оком не встиг кліпнути, як той ухопив його однією рукою за бари, а другою так гахнув у щелепу, що того підкосило, – і він рухнув на землю.

– Іване, – з тривогою вимовила Марія, кинула коромисло і підійшла до нього. Він обійняв її.

– Маріє! Пробач мені, не треба мені було тебе просити, аби прийшла. Та я дуже вже хтів тебе побачити…

– Івась і Марися… Як це сентиментально…

Ми вийшли зі своєї схованки й оточили закоханих, наставивши на них рушниці. Іван глянув на мене вовком, продовжуючи обіймати свою малжонку.

– Чого вам треба?

– Нам? А ти, збую, що тут шукаєш? Хмель тебе послав? Кидай свою шаблю – підеш з нами. І курву свою бери.

– За курву – зуби виб’ю! – пригрозив дурний хлоп, та я тільки засміявся: він зараз був не у тому положенні, щоби мені погрожувати. Ну, принаймні я так тоді думав. Дарма. Мене чимось огріли ззаду по шиї, так що я не втримався на ногах і впав. Спробував підвестися, але мені знову садонули, цього разу по ребрах. Козаки наскочили нізвідки і почали щосили бити кульбаками від рушниць і копати чобітьми. Я закрив голову руками, скулився і принишк. Своїми підбитими очима тільки побачив, як підійшов Іван і щосили зацідив мені в пащеку.

– Це тобі за курву!

Таки стримав свою обіцянку, сволота: я відвернувся і на зелену травичку виплюнув два передніх зуби разом з кров’ю.

– Досить з них, – наказав Іван, і побої враз спинилися. – Тягніть до човна.

Нас пов’язали, позатикали роти якимись шматами й поволокли до берега, де був пришвартований великий рибальський човен.

– Диво: полковник послав нас по «язика», а «язик» сам прийшов до наших рук, – почув я їхню розмову, і сумнівів у мене не лишилося: козацькі розвідники, а Іван – їхній отаман. Ото ми влипли. Мої друзяки, певно, також зрозуміли, що їх чекає, і почали вириватися, та їх тут же «загасили» важкими ударами кулаків та чобіт.

– Ух, гаспидське насіння, мені аж парко стало. Їй-богу, чуприна змокріла. Ніби не пана молотиш, а чорта з пекла, – мовив один з козаків, розтираючи кулаки й важко дихаючи.

– А ти, Східняче, чортів даремно не згадуй, а то вискочить зараз із очерету – повні шаровари накладеш! – гукнув котрийсь збоку.

– Х-хе, та щоб я, Східняк, та чорта боявся? Хай би тільки посмів потикнутися – такого перцю всиплю… – Тут він глипнув на мене. – А ти чого вирячився?

Знов пішли в рух тяжкі козацькі кулаки й чоботи, посипались нові побої, віхою яких став важкий удар, від якого мої бебехи аж у клубок скрутило і глухий стогін вирвався з моїх уст.

– Отак тобі. Будеш знати, вражино…

Нас покидали на днище човна очима додолу. Самі посідали також, а оскільки ми займали днище, то ноги поставили просто на нас. Чекали. Навкруги було тихо.

– Щось довго наш отаман… – мовив один з козаків.

– Хіба ж дивина – стільки часу жінки не бачити. Нехай собі поворкочують…

Знову чекання, мовчанка.

– Ти ж, Східняче, ніби побратим з нашим отаманом. Піди-но поможи, а то, певно, сам не впорається, – знову впівголоса сказав якийсь жартівник.

– Зараз