Читати книгу - "Сповідь з того світу"

я тебе як упораю, ковінька твоя перековінька, що і в шароварах не винесеш! – зло гаркнув Східняк. – Сказано ж: нехай побудуть!

Знову чекання, мовчанка, і тільки чути легеньке хлюпотіння за бортом човна.

– А гарна ж, їй-богу, в Івана жінка, – знову мовив котрийсь із козаків. – Та й узагалі тут, під Львовом, дівки дуже смачні з виду.

– А мені все одно більше наші, слобожанські, до вподоби, – підкинув Східняк уже добрішим голосом.

Тут до човна хтось підійшов, наскільки я зрозумів, лежачи додолу пикою, то були Іван з Марією.

– Марія мусить з нами піти – в околиці повно роз’їздів. Певно, тих чотирьох уже шукають, – сказав отаман.

– Чом би й ні? Скільки ж то наших дівчат обрізають собі волосся, перетискають груди, вдягаються в чоловічий одяг і йдуть до Хмельницького, аби разом з чоловіками своїми битися на народну волю? Знайдемо якусь шапку й шаровари – чим не козарлюга, ковінька його перековінька? – пробасив Східняк і взявся за весло.

Іван з Марією сіли в човна, і той тут же відбився від берега. Я знав, що мене чекає у козацькому таборі, тому добре тримав матню у жмені й калатав зубами. Та нічого, хоч диявол і не добрий, та якось допоможе вирватися з козацьких рук.

Розділ 29

Ангел

Як під Городком усе почалося, коли сюди приїхала Ядвіга збирати землі під корону польську, так зараз під Городком мало все й скінчитися, і корона польська мала посипатися, як будиночок із піску. Чи не три сотні років люди терпіли утиски і знущання від польських панів. Та й хіба ж тільки від польських? Оповиті диявольським павутинням українські князі та шляхта відреклися від свого коріння, ополячилися на радість ворогам, продали свою віру й мову. Далі вже люду терпіти було годі…

Отож, до цієї битви, яка цілком могла стати останньою, пани готувалися дуже ретельно. Коронний гетьман Потоцький відступив від Львова і заховався за Городком, за нашою Верещицею, нашими ставами й болотами. Отаборився пан коронний біля села Дроздовичі, на дорозі, що вела до Кам’яноброду, і щоби напасти на його військо, треба було або пробиватися через Городок, захопивши місто і греблю, або форсувати широкі болота. І перше, й друге обіцяло величезні втрати серед козацького війська.

Хмельницький стояв під Львовом і проти панів послав полковника Лісницького з козаками та частиною московських рейтарів. Зволікати і відтягувати не було часу – Потоцькому могло підійти підкріплення: козаки мали вісті, що з Польщі йому на допомогу суне «посполите рушення».

Обдумавши новини, які принесла козацька розвідка, старшини розробили план наступу. Місцеве населення всіма силами погодилося допомагати своїм визволителям.

Потоцький чекав козаків з боку боліт – вони ж ударили на Городок і блискавично взяли місто. Зробили це хитро: передова ватага переправилася через став на рибальських човнах і підпалила кілька хат. Доки жовніри гасили полум’я, козаки вдарили з другого боку, блискавичним штурмом атакуючи Львівську браму. Залога, яку лишив у місті Потоцький, спробувала оборонятися. Почалася битва. Приголомшені поляки не змогли втримати такого натиску і незабаром відступили по греблі. Вони знищили за собою всі мости і випустили зі става воду, аби утруднити козакам переправу. Із наскоку Лісницький спробував знову вдарити: козаки кинулися в нову атаку, однак, побачивши, що ворог за греблею засів надійно, Лісницький дав наказ до відступу. Тим часом із табору головних сил полякам прийшло підкріплення, навіть легкі гармати – Потоцький наказав утримувати греблю до кінця, йому треба було будь-що дочекатися «посполитого рушення».

На зруйнованій греблі збиралися сили… Та поки вони збиралися, козаки вже ішли іншою дорогою! Обійшовши Дроздовицький став, запорожці форсували болото, а тоді – і річку, перейшовши її по мосту, який змайстрували, розібравши кілька хат. Робили це швидко й непомітно – так що ворог і незчувся, як позаду його табору випірнуло козацьке військо. Потоцький зумів перегрупувати свої сили і приготуватися до оборони. Він відбив першу атаку, яку провели московські рейтари, і навіть сам спробував піти в контрнаступ. Але тут з флангів ударила козацька піхота. Натиск був сильним і дружним, так що поляки не змогли його стримати, почали відходити.[4]

Гармати і самопали гриміли так, аж закладало вуха. Очі і горло роз’їдав пороховий дим. Бій кипів попереду і з боків, усюди чулося тупотіння коней, крики поранених і конаючих. Поляки відступали, а козаки все тисли.

Я стояв тут, дивився за Іваном та Марією. Вона була приставлена до сотні стрільців, і її завданням було набивати козацькі мушкети та вчасно подавати. Самі ж козаки немилосердно поливали ворога вогнем. Іван бився десь збоку. Через цілий бій Марія молилася, аби з ним нічого не сталася, все поглядала в той бік і видихала з полегшенням, коли бачила його гостроверху шапку. Він рубався на чолі своїх козаків, тиснув на ворога всією силою.

Поляки відступали, покидаючи позиції. Одна за одною їхні корогви залишали поле бою, відходячи в бік Яворова. Дружне козацьке «Слава!» чулося зусібіч. Марія відітхнула з полегшенням – наша бере. Поляки тікали – козаки наздоганяли й добивали ворога. Битва добігала кінця.

Раптом я побачив кілька десятків польських жовнірів, що бігли гуртом просто на Марію. У відчайдушній спробі ці воїни намагалися прорвати кільце і вирватися з оточення. Поруч з нею були тільки молоді, старі або поранені. Відступати не було куди, тож Марія вихопила зброю… Я хотів було кинутися їй на допомогу, та якась сила стримала мене так, ніби переді мною виросла незрима стіна. Руки опустилися – Доля таки нікому не давала втручатися у свої справи…

Іван також бачив цей рух поляків і, не роздумуючи, кинувся зі своїми їм напереріз. Злими коршунами запорожці налетіли на ворога, почалася рубанина. Марія кинулася туди, зрозумівши, що бій той буде нерівним. Вони билися як могли, поляки ж рубалися іще гірше, аби врятувати своє життя. Ось на Марію ринув здоровило жовнір, вимахуючи шаблюкою. Іван враз виріс перед ним, заступаючи її своїми грудьми. Удари сипалися страшні. Один, другий – поляк упав на землю горілиць. Іван стояв, шабля його опустилася. Марія підбігла, схопила за руку. Він був блідий, груди почервоніли від крові. Раптом він хитнувся і був би впав, якби вона його не підтримала.

– Іване!!! – зойкнула страшно Марія, і той стогін облетів ціле бойовище. Вона поклала його на зелену травицю. Він іще дихав, дивився.

– Прости, – мовив тихо. – Будь щасливою…

І відійшов… Тим часом бій клекотів далі. Марія ридала, кликала на допомогу, однак її ніхто не чув – переможний клич чувся