Читати книгу - "Гора між нами"

шнурки, узяв лук та рушив до Ґровера. Він лежав на боку й наче спав — мабуть, кішка його штовхнула. Від нього починалася доріжка крові, що зникала десь у скелях. Доріжка доволі помітна.

Від мого пострілу минуло вже кілька годин, і хто знає, добре це чи зле. Якщо пума була тяжко поранена, то за ці кілька годин устигла померти. Якщо ж рана незначна, то вона тільки відпочила та розізлилася.

Наполеон стояв за моєю спиною.

— Лишайся тут, — підняв я долоню. — Піклуйся про Ешлі, добре?

Той зник у її спальнику — назовні стирчав лише ніс.

Моє дихання повисало в повітрі щільними хмарками та щипало ніс. Дуже холодно. Я пішов кривавим слідом по камінню. Слід ставав дедалі тоншим — поганий знак. Мабуть, я не туди влучив, і тепер на мене десь чекає вкрай розлючена пума. Метрів за сто стежка перетворилася на рідкі краплі. Я спинився трохи подумати. Порив вітру кинув жменю снігу мені в обличчя. Попереду на великій голій брилі кривавий слід знову став доріжкою. Я пройшов іще метрів сто та натрапив на велику калюжу — мабуть, пума тут спинилася. Це добре. Нахилившись, я роздивився ближче: кров’ю просякнуто сантиметрів п’ять снігу. Це вже дуже добре. Принаймні для нас із Ешлі.

Я крокував по сліду ще метрів двісті — пума бігла крізь невеличкі кущі та валуни. А потім я побачив хвіст. Чорний кінчик нерухомо лежав на снігу. Тіло пуми ховалося десь під деревом. Я глибоко вдихнув та напнув тятиву. За два з половиною метри від кішки я вже бачив її голову. Прицілившись у шию, я натиснув на курок. Стріла глибоко увійшла в ціль, але пума вже давно була мертва.

Я присів поруч, дістав стрілу та роздивився хижака. Не можна сказати, щоб вона була велика. Без хвоста, мабуть, метра півтора. Вагою не більше за сорок п’ять кілограмів. Я узяв її лапу — може, кішка і невелика, але запросто могла б розшматувати мене. Судячи зі стану зубів, вона була вже немолода — либонь, тому й почала полювати на легку здобич. Таку, як ми.

Треба поквапитися, бо Ешлі хвилюватиметься. Я швидко повернувся по своїх слідах. Біль Ешлі суттєво посилився — її лихоманило. Ось-ось буде больовий шок. Я дістав свій мішок, засунув у її, сам роздягнувся, ліг поруч та обійняв, намагаючись зігріти. Її без упину трусило ще з годину. Коли вона нарешті заснула, я виліз та щільно загорнув її в два мішки, а сам розклав багаття й вирушив за пумою.

Ножем я зняв з туші шкуру та вительбушив. Вийшло десь двадцять кілограмів м’яса на кістках. Чистого м’яса тут приблизно сім кіло. Із цією здобиччю я повернувся до нашої печери, підкинув дров у вогонь і на гілках розвісив кілька шматків м’яса — смажитися.

Ешлі прокинулася від запаху їжі.

— Можна мені трошки? — прошепотіла вона, поводивши носом у повітрі.

Я відірвав невеличкий кавалок, перекинув кілька разів з руки на руку, щоб остудити, та простяг їй. Ешлі повільно з’їла весь. За кілька хвилин вона трошки підвелася, спираючись на лікоть, і я підіткнув їй під спину спальник. Під очима в неї запали глибокі тіні. Я відірвав іще шматочок.

— Мені наснився паскудний сон, — повідомила Ешлі, жуючи м’ясо.

— Давай, здивуй-но мене.

— Наснилося, що мій рейс із Солт-Лейк-Ситі скасували, але якийсь милий незнайомець запросив мене полетіти з ним на приватному літаку в Денвер. Я погодилась, і десь над непролазними лісовими хащами у нашого пілота стався серцевий напад. Літак розбився, я зламала ногу. З їжі ми мали лише якісь горішки та каву. А потім на нас напала пума.

— Милий? У школі ми казали «мила» про дівчат з багатим внутрішнім світом, знаєш?

— Ти не схожий на інших лікарів, яких мені доводилося зустрічати. Найдивнішим у цьому сні є те, що я взагалі погодилася сісти у літак з незнайомцем. Навіть із двома. Що я собі думала? — Вона похитала головою. — Мені взагалі треба переглянути свій підхід до ухвалення рішень.

— Розкажеш потім про свої успіхи, — розсміявся я.

Я знов оглянув її ногу. Сама Ешлі не хотіла на неї дивитися. І добре, бо видовище було не з приємних.

— Добре, що ти знову її не зламала. Кістка ледь почала триматися вкупі, а тут твої нічні витівки. Не певен, що ти щось тут зрушила, але набряк страшенний.

Обличчя Ешлі було бліде та спітніле. Я знову прикопав її ногу в сніг і трохи змінив положення шини, щоб покращити кровообіг. Наостанок я зігрів її стопу на своєму животі.

Решту дня ми бенкетували шашликом з пуми, запиваючи теплою водичкою. Я зрідка додавав сніг до її ноги та пильно стежив за кількістю рідини, що вона споживає. Вона вже десять днів лежить, та ще в умовах браку кисню — я всерйоз непокоївся, що почнеться інфекція чи атрофія. Сумніваюся, що її організм зможе подолати те чи те.

Щойно моє тіло отримало білок, я почав розтирати її здорову ногу: щоб покращити загальний кровообіг, але не ворушити пошкоджену ногу. Протягом дня я постійно нарізав «пум’ятину» тоненькими шматками та розвішував їх навколо вогню. Кілька разів доводилося виходити по дрова — шукати їх мав уже далеченько. Поступово я приготував усе м’ясо, яке тільки можна було зрізати з кісток. Вийшло небагато і не сказати що смачно, але бодай щось. М’ясо — то є білки. Білки — це енергія. А енергія являє собою можливість забратися звідси, бо, маючи запас їжі, мені не доведеться кожного дня полювати.

Десь по обіді обличчя Ешлі нарешті набуло хоч якогось кольору. А головне — її очі знов мали нормальний вигляд.

Години за дві до заходу сонця я визирнув назовні й побачив Ґровера, що так і зостався лежати на боку, наче перекинута статуя. Я взувся та сказав Ешлі, що скоро повернуся. Вона кивнула. Коли я повз до виходу, вона раптом схопила мене за куртку й потягла до себе. Я на мить спинився, а потім нахилився до неї. Доторкнувшись теплими вологими губами до мого лоба, вона прошепотіла:

— Дякую.

Я кивнув і майже рефлекторно відзначив, як у неї запали щоки. Це не дивно, беручи до уваги постійний холод, тривалі періоди шоку та голод. Вона скидалася на привид.

— Ешлі, чесно, я не знаю, де ти знайшла сили вчора вночі. Таку витримку я бачив лише раз у житті, — я