Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 47
Перейти на сторінку:
class="p1">Я з сумом подумав, що й ми, покоління, яке вмирало чотири роки за дивну країну, якої так і не стало, нічого не залишимо після себе, окрім сотень томів, які навряд чи чомусь навчать наступних у безмежній черзі будівничих міфічної держави. Як би не було, здавалося, що ми вже пройшли свій відтинок. І це було найгірше.

Узагалі, і я, і мовчазний полковник, іронічний Кожух, самовпевнений Бойчук і мудрий отець Василь — усі ми женемося за нашим часом, який минув восени 1920 року.

Але чому саме ми зіткнулися з загадкою, яка знаходилася так далеко за межею всіх людських уявлень про здоровий глузд і реальність?

Нарешті я розшукав місце для книги й акуратно вставив на місце путівник. Це повернуло мої думки до останніх подій.

Ми повернулися з Німеччини без особливих перешкод і відразу знайшли повідомлення про від’їзд Бойчука й панотця до Австрії. Довелось і нам відправитися туди. Наша машина прийшла першою, ми забрали Наталю, Бойчука, панотця і швидко покинули санаторій. Коли їхали нічною дорогою, повз нас промчалася велика машина з критим верхом. Бойчук довгим поглядом провів зникаючий блиск фар, але нічого не сказав.

Ми вирішили не ризикувати й не затримуватися довго в Подебрадах. Наталю тимчасово влаштували на квартирі Івана Донця, який разом з дружиною в цей час працював далеко за містом на орендованій землі. Кожух відправився на ферму до Марти владнати відомі тільки йому проблеми, ми з полковником розбирали записи професора Курца, отримані в Темпельгофі, Бойчук безуспішно намагався злагодити політичні суперечки, які спалахнули в середовищі місцевого відділення Організації, а отець Василь попрохав дати йому час на піст, молитви й роздуми після «відпочинку» в санаторії. Так чи інакше, але ми готувалися до наступного кроку нашої місії.

Я повернувся й пішов до виходу. Спускаючись зі сходин бібліотеки, я зненацька відчув чийсь гострий погляд. Трохи сповільнив кроки, потім, немов випадково, обернувся. У м’яких променях серпневого сонця переді мною мирно височів стародавній будинок бібліотеки, позаду неспішно спускалися декілька заклопотаних студентів.

Я вийшов на вулицю, завернув за ріг і мене знову охопило пронизливе відчуття недоброго погляду. Біля години я блукав по місту, намагаючись відчепитися від можливих таємничих спостерігачів. Іноді здавалося, що все спокійно й переслідування просто мариться, але згодом знову накочувалося гостре почуття незбагненної тривоги. Декілька разів пробував несподівано озирнутися, зупинявся біля дзеркальних вітрин магазинів — нікого підозрілого позаду не було.

Місто я знав непогано — деякий час підробляв водієм таксі. Нарешті вибрався на Жижкову алею. Насолоджуючись останніми тижнями літа, міщани чинно проходжали поміж старими деревами під музику військового духового оркестру і світ, здавалося, назавжди забув свої біди й війни.

Один я був далекий від цього непорушного спокою. Здавалося, що навкруги мене невпинно звужується коло невидимих переслідувачів.

Раптом у глибині алеї почулися веселі вигуки — назустріч мені йшов натовп збуджених, розчервонілих чоловіків. Я впізнав їх — це були студенти й викладачі нашої Академії. Попереду широко, як на полковому плацу, крокував колишній отаман полтавських повстанців, а нині доцент кафедри математики Гоголь. Під пахвою він тримав футбольний м’яч.

— Агов, Андрію, ходімо з нами — нарешті ми агрономічний факультет погромили!

Я потиснув його вузьку, але сильну долоню.

— Вітаю вас, доценте, мабуть, вам допомогла відсутність голкіпера Кожуха.

Гоголь недбало махнув рукою.

— Ну то й що… Тільки й того, що швидко рухається. Утім, сьогодні вони нас пригощають, так що давай, історику, з нами!

Я, не без певного полегшення, втиснувся серед давніх знайомих і рушив алеєю, слухаючи жартівну суперечку футболістів. Ми вибралися з алеї й пішли вузькою кам’яною вуличкою, що вела до кав’ярні Длугоша.

Дочекавшись слушного моменту, вскочив у відкриті двері високого житлового будинку й застиг, причаївшись у коридорі. Хвилин через десять вирішив вийти на вулицю. Небезпеки вже не відчував, і мені стало смішно — тікати через півміста, перелякавшись невідомо чого.

Сонце вже зайшло, і я, у присмерку, відправився додому. Крокуючи тихими вулицями, думав про темний вир, який поступово втягував мене. Раз зіткнувшись із Жахом, неможливо було відступати — нейтралітету все одно не вийшло.

* * *

Наталя… Я різко зупинився. Товстуватий поліціянт з підозрою втупився в мене. Я повернувся і, намагаючись зберегти спокій, відправився до Наталі. Чим далі я йшов, тим більше відчував страх за неї. Коли до її будинку залишилося два квартали, я не витримав і побіг.

Захеканий, зупинився біля паркана. У віконці кімнати, де жила Наталка на другому поверсі, слабко блимало світло. Я постояв ще трохи, вагаючись, потім згадав санаторій в Австрії й рішуче зайшов до будинку. У холі світилось світло, але покоївки, яка завжди там сиділа, чомусь не було. Я на мить застиг, прислуховуючись до звичних звуків житлового будинку. З одної кімнати лунали звуки гучної розмови, десь співали. Я повільно почав підніматися по сходинах, уважно роздивляючись навкруги.

На другому поверсі світла не було. Я озирнувся навкруги й повільно пішов далі. Раптом здалося, що будинок, незважаючи на різноманітні звуки, порожній. Мене пересмикнуло. У темряві пішов далі, тримаючись біля стіни. Дерев’яні сходини тихо рипіли. Ось і кімната Наталі. Я натиснув на ручку. Двері були зачинені. Я прислухався. Обережно постукав.

— Пані Наталко!

Секунди, здавалося, тягнулися вічність. Мені стало ніяково. Потурбувати дівчину через свої дурні страхи! За дверима почулися м’які жіночі кроки. Я ще раз покликав.

— Пані Наталко, це я, Андрій Балковий!

Двері відчинилися. На порозі стояла Наталка. Її перелякані очі з помітним полегшенням дивилися на мене. Я забубонів якісь незв’язні вибачення й зібрався вже вертатися, як вона обережно взяла мене за руку. У неї на очах я побачив сльози.

— Зайдіть, будь ласка, мені дуже страшно.

2

Здавалося, Наталя боялася торкнутися до речей, які були в кімнаті. Тільки над її ліжком я побачив ікону з Юрієм — змієборцем, прикрашену рушником. В усьому іншому в кімнаті зберігався звичний для господаря лад.

Наталя стримано сіла навпроти. Здавалася збентеженою. Я знову спробував виправдати своє вторгнення:

— Вибачте, будь ласка, мені раптом стало страшно за вас.

Голос її прозвучав неприродно спокійно:

— Ми не зможемо втекти від них. Я дуже боюся.

Пекучий жаль за спотворену долю цієї дівчини поступово наростав у моїх грудях. Я встав і пройшовся по кімнаті. Туга тяжко пригнічувала серце. Я не міг бачити благальний погляд нещасної дівчини.

Хто, хто знівечив наш світ? Чий диявольський задум зміг створити силу, яка перемогла нас? Який несамовитий молох скалічив наші життя

1 ... 31 32 33 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Басаврюк ХХ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Басаврюк ХХ"