Читати книгу - "Бавдоліно"

решту в Мілан, але натомість відрізав йому носа. А коли спіймав когось, хто пробував ввезти товари в Мілан, наказав відрубати йому руки.

— От бачиш, він теж виколював очі!

— Але людям посполитим, а не вельможам, як ви. І своїм ворогам, а не родичам!

— Ти виправдовуєш його?

— Тепер так, але не тоді. Тоді мене це обурило. Я навіть зустрічатися з ним не хотів. Але згодом мусив-таки піти скласти йому пошану — цього я не міг уникнути.

Знову побачивши його після стількох років, цісар збирався вже радісно обняти його, але Бавдоліно не зміг стриматися. Він відсахнувся, заплакав і сказав йому, що він лиха людина, що не можна мати себе за джерело справедливості й поводитися, як свавілець, що він соромиться бути його названим сином.

Будь-кому іншому, хто б сказав йому щось подібне, Фрідріх звелів би не лише вибрати очі і відрізати ніс, але й відтяти вуха. Натомість Бавдолінова лють вразила його, і він, імператор, став виправдовуватися:

— Це бунт, бунт проти закону, Бавдоліно, і ти перший казав мені, що закон — це я. Я не можу їм простити, не можу бути добрим до них. Бути безжалісним — мій обов'язок. Гадаєш, мені це подобається?

— Аякже, певно, що тобі це подобається, отче мій, хіба ти мусив вигублювати весь той люд два роки у Кремі й калічити цих міланців — і не під час битви, а з холодним серцем, через впертість, помсту, образу?

— Ага, то ти спостерігаєш за моїми подвигами, як Рагевін! То знай, що не була то впертість, а лиш попередження іншим. Це єдиний спосіб, яким можна приборкати цих непокірних дітей. Гадаєш, Цезар з Авґустом були милосердніші? Це війна, Бавдоліно, а ти знаєш, що таке війна? Тепер ти великий бакаляр у Парижі, а маєш знати, що коли повернешся, я хочу, щоб ти зайняв посаду при моєму дворі, а може, навіть посвячу тебе в лицарі. Гадаєш, можна бути в почті імператора Священної Римської імперії і не закаляти собі рук? Тобі огидна кров? То скажи, і я звелю постригти тебе в ченці. Але не забувай — тобі тоді доведеться провадити цнотливе життя, а мені розповідали про твої походеньки в Парижі, і я просто не уявляю тебе ченцем. Звідки в тебе цей шрам? Дивно, що він у тебе на обличчі, а не на задниці!

— Може, твої нишпорки й розповідали тобі всілякі історії про мене в Парижі, але мені не треба нишпорок, щоб дізнатися про те, як гарно ти повівся в Адріанополі — про це на кожному розі говорять. Краще вже мої пригоди з чоловіками парижанок, ніж твої з візантійськими монахами.

Фрідріх аж скам'янів і весь поблід. Він чудово знав, про що говорив Бавдоліно (який дізнався про це від Оттона). Ще бувши герцогом Швабським, він прилучився до хрестоносців і взяв участь у Другому хрестовому поході на Святу землю, щоб стати на допомогу християнському королівству в Єрусалимі. І коли християнське військо просувалося насилу вперед, біля Адріанополя одного з його вельмож, який віддалився трохи від валки, пограбували і вбили — можливо, це зробили місцеві розбійники. Між латинянами і візантійцями тоді й так уже була сильна напруга, а Фрідріх сприйняв цей інцидент як образу честі. Як у Кремі, гнів його був нестримним: він напав на поблизький монастир і вигубив усіх монахів.

Епізод цей лишився плямою на Фрідріховому імені; усі вдавали, буцім забули його, і навіть Оттон у «Gesta Friderici» замовчав його, згадавши натомість, як молодий герцог уникнув загибелі в бурхливій повені неподалік від Константинополя — то був знак, що небеса не позбавили його свого заступництва. Але єдиним, хто цього не забув, був сам Фрідріх, і його реакція була доказом того, що рана від того його лихого вчинку так і не загоїлася. Обличчя його з блідого відразу стало багряним, він схопив бронзовий свічник і кинувся на Бавдоліна, немов прагнучи його смерті. Та потім насилу стримався, опустив свічник, а тоді схопив його за одежу й крізь зуби процідив: — На всіх пекельних чортів, ніколи більше не кажи того, що ти оце сказав. — Тоді вийшов з намету. На порозі він на мить обернувся: — Піди віддати шану імператриці, а тоді вертайся до тих своїх збабілих паризьких кліриків.

«Я ще покажу тобі, хто тут збабілий клірик, покажу тобі, що вмію», — думав собі Бавдоліно, покидаючи табір, хоч і сам не знав, що збирається зробити, тільки відчував ненависть до свого названого батька і прагнув завдати йому болю.

Усе ще в полоні люті він дійшов до резиденції Беатриси. Він ґречно поцілував край одежі, а тоді й руку імператриці, її ж здивував шрам, і вона стала турботливо розпитувати його. Бавдоліно безжурно відповів, що то була сутичка з розбійниками з великої дороги — таке трапляється, коли мандруєш світом, а Беатриса глянула на нього із замилуванням: варто зауважити, що двадцятилітній цей юнак, зі своїм левиним обличчям, якому шрам надавав ще мужнішого вигляду, зробився, як то кажуть, прекрасним-лицарем. Імператриця запросила його сісти й розповісти про свої останні пригоди. Сидячи під вишуканим балдахіном, вона вишивала й усміхалася, а він умостився біля її ніг і став розповідати, сам не усвідомлюючи, що каже, аби лиш заспокоїти своє хвилювання. Розповідаючи, він дивився знизу догори на її прегарне личко і відчував, як в ньому нуртують усі пристрасті тих років — усі разом, помножені стократ, — аж поки Беатриса не сказала йому, усміхаючись найспокусливішою своєю усмішкою:

— Але ти не про все писав мені, як я тобі веліла, а мені так цього хотілося.

Вона, певно, сказала це зі звичною своєю сестринською турботливістю, може, аби лише пожвавити бесіду, але для Бавдоліна всі слова Беатриси були водночас бальзамом і трутизною. Тремтячими руками він вийняв з-за пазухи свої і її листи й подав їй, прошепотівши:

— Ні, я писав, писав дуже багато, а ти мені відповідала, Пані моя.

Нічого не розуміючи, Беатриса взяла ці аркуші й почала читати впівголоса, щоб краще розібрати обидва почерки. Бавдоліно сидів за два кроки від неї, обливаючись потом і кусаючи собі лікті; він казав собі, що він божевільний, що вона зараз прожене його, покликавши сторожу, він шкодував, що не має при собі зброї, щоб пронизати собі серце. А Беатриса знай читала; щоки її дедалі більше пашіли, голос тремтів, коли вона відчитувала ці палкі слова, немов відправляючи блюзнірську месу; вона підвелася, двічі похитнулась, але двічі відсторонила Бавдоліна, який підійшов, щоб підтримати