Читати книгу - "Крабат"

— А я тут до чого?

— Просимо тебе, мірошнику, зробити так, щоб пішов сніг.

— Щоб пішов сніг? Яким чином?

— Ми знаємо — ти можеш, — вів своєї староста. — Зроби так, щоби пішов сніг.

— Ми ж не задармо, — запевнив один із дідуганів. — Матимеш за те дві сотні яєць, п'ять гусок і сім курок.

— Аби тільки сніг пішов, — додав другий дідуган. — А то пропаде наш урожай, голодуватимемо.

— Ми і наші діти, — уточнив староста. — Змилуйся над нами, зроби так, щоби пішов сніг!

Майстер почухав нігтем підборіддя.

— Минуло стільки років, а ви й очей тут не показували. А тепер, коли я вам знадобився, враз з'явилися.

— Ти — наша остання надія, — сказав староста. — Якщо не пошлеш нам снігопаду, ми загинемо. Ти ж не відмовишся нам допомогти, мірошнику? Благаємо тебе на колінах, як Господа Бога! — І всі троє вклякнули перед Майстром, схиливши на груди голови.

— Послухайся нас! Зваж на наше прохання!

— Нізащо! Забирайтеся звідси! Яке мені діло до вашої озимини? Ви — там, ми — тут, — він показав на мірошниченків. — Ми не пропадемо з голоду. Я про це потурбуюся, і сніг нам ні до чого! А ви, сліпі кроти, відчепіться від мене зі своїми яйцями й курми! Здихайте з голоду, так вам і треба! А я й пальцем не поворухну задля вас і вашого кодла! Не надійтеся!

— А ви? — староста звернувся до мірошниченків. — Може, ви нам допоможете, панове мірошниченки? Зробіть це, заради Бога, задля наших бідолашних дітей! Ми вам за вашу добрість віддячимо!

— Цей дідуган зовсім з'їхав з глузду! — вигукнув Лишко. — Зараз я на них собак спущу!

Він пронизливо засвистів. Тут же здійнявся скажений багатоголосий гавкіт.

Староста підхопився, шапка випала йому з рук.

— Тікаймо! — вигукнув він. — Вони загризуть нас!

Він і двоє дідів, піднявши поли бурок, дременули з млина просто через луку й невдовзі зникли в лісі.

— Ти, Лишку, чудово придумав! — похвалив Майстер. — Просто геніально! — І поплескав його плечу. — Здихалися їх! Цей день селюки пам'ятатимуть до нових віників! Більше не поткнуться сюди!

Крабат пройнявся жалістю до старости та його супутників. Як грубо Майстер повівся! Вони ж нічого поганого не вчинили! Чому він їм відмовив? Це ж йому завиграшки — подивився б у Чаклунську книгу і промовив би кілька слів, підхожих для цього випадку. Жаль, що Крабат їх не знає, бо Майстер їх цього ще не вчив. А то він сам на свій страх і ризик накликав би снігу. Та й Ганцо з Петаром і ще декотрі також долучилися б, щоби випробувати свої знання.

Тільки Лишко втішався, що допоміг Майстрові випровадити прохачів. Аж носа задер: витівка із собаками була успішною. Селяни повірили й накивали п'ятами.

Але з ним за цю підлу витівку поквитались. Уночі він спросоння зірвався з несамовитим криком. Потім повідав, що йому приснилося, наче зграя чорних презлющих собак на нього накинулась і почала шматувати.

— Який жах! — поспівчував йому Юро. — Щастя, що то лише сон був!

П'ять разів нападали на Лишко чорні собаки, п'ять разів схоплювався він із вереском і всіх будив. Він так їм набрид, що його витурили.

— Бери своє покривало і гайда спати у клуні! Там воюй зі своїми собаками досхочу. І досхочу там верещи! А нам уже доволі!

Прокинувшись уранці, хлопці своїм очам не повірили: сніг! Надворі біло-біло! Мабуть, він падав усю ніч, і зараз ішов, густий, лапатий.

Ох і радітимуть селяни! І в Шварцкольмі, і в усіх довколишніх селах. Невже Майстер схаменувся й усе-таки допоміг?

— Може, це Капелюш? — висловив здогад Юро. — Може, він випадково зустрівся селянам, і ті попросили його. А він такий, що не відмовить!

— Напевно, Капелюш! Таки він! — погодились решта. — Той не відмовить!

Ні, не Капелюш! Знову в обід, і знову ж таки Лобош перший їх побачив, з'явилися староста зі старійшинами із Шварцкольма. Цього разу вони приїхали саньми. Привезли Майстрові все, що обіцяли: сім курок, п'ять гусок, дві сотні яєць.

— Дякуємо тобі, мірошнику з Козельбруха! — низько вклонившись, сказав староста. — Дякуємо тобі! Ти врятував наших дітей! Ти ж знаєш, ми люди бідні! Візьми, що в нас є, ми принесли тобі це на знак нашої подяки. А за добрість твою хай тобі Бог заплатить.

Майстер слухав їх, скривившись. Потім, ледве себе стримуючи, сказав:

— Хто вам допоміг, не знаю! Але не я. Забирайте своє добро з собою і котіться до дідька! — Повернувся й пішов до своєї кімнати. Було чутно, як грюкнув засув.

Селяни стояли зі своїми дарами ні в сих ні в тих.

— Повертайтеся додому! — сказав їм Юро. — Вдома випийте по чарочці, по дві і забудьте про цей випадок!

Крабат дивився услід саням, аж поки вони не зникли в лісі. Звідти ще якийсь час долинало скрипіння полозів, передзвін дзвіночка, цьвохкання батога й вигуки старости, що поганяв коней: «Вйо! Вйо!»

Я — Крабат

Незабаром розтанув сніг, почалася весна. Крабат навчався як одержимий. Він давно всіх обійшов. Майстер не скупився на похвалу. Бо ж не знав, що хлопець так старається, щоби наблизити годину розплати.

Третьої неділі перед Великоднем Мертен уперше підвівся з тапчана й сів собі за повіткою проти сонця. Був блідий, худющий, аж світився. Але, як і перше, мовчав, казав лише найнеобхідніші слова: «так», «ні», «дай», «візьми».

Страсної п'ятниці Лобоша прийняли до Чорної школи. Як здивувався малий, коли Майстер обернув його на ворона! Він радісно пурхав по кімнаті, черкаючи крильми череп і Чаклунську книгу. Тричі довелося Майстрові гукнути «киш», і лиш тоді вороня опустилося на жердину. Таке собі кумедне чорне пташа з рухливими очками й настовбурченим пір'ям.

Майстер читав:

«Це вміння подумки розмовляти з іншою людиною так, щоби вона чула й розуміла її слова, що немовби виходять із неї самої…»

Сьогодні мірошниченкам нелегко було зосередитися — Лобош їх постійно відволікав: кумедно крутив очками, вертів шиєю, стріпував крильцями. Здавалося, Майстер читав Чаклунську книгу лише для самого себе.

Зате Крабат не пропустив жодного слова. Відразу збагнув, що ця наука для нього і для канторки — вельми важлива. Слово за словом запам'ятовував він чаклунське закляття.

А перед сном, лежачи на сіннику, він повторив його кілька разів, щоб не забути ніколи.

У суботу, напередодні Великодня, як почало темніти, Майстер знову послав їх по магічні знаки. Цього разу Крабатові випало йти з Лобошем. Вони взяли по два рядна, адже хмарилося, збиралося на дощ. Із млина вийшли останніми. Крабат квапив