Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

підійшла до вікна, дмухнула на скло, склала руки човником і притиснулася ближче, щоб зазирнути в ніч. Цілковитий спокій довкола. Знову пригадалися сліди від гаража, пошкоджена телефонна лінія. Я постійно перевіряла замок на великих французьких вікнах. Зачинені.

— Мел це точно не сподобалося би, — вдумливо промовила Клер, коли я приєдналася до столу. Фло запалила останню свічку. — Упевнена, вона тепер вірить іще фанатичніше, ніж в універі.

— Не бачу різниці між спілкуванням із одним наявним другом чи кількома з їхньої когорти, — роздратовано відповіла Ніна.

— Це її віра, не варто вдаватися до образ.

— Я нікого не ображаю. Як можна образити людину, якої тут навіть нема? Образу треба з'їсти, не лише випадково почути.

— Коли в лісі падає дерево, ви чуєте? — запитав сухо Том. Він лежав на дивані, усміхався і великими ковтками пив вино. — Оце маєш, сто років таким не займався. Моя тітка вірить у всіляких духів. Колись після школи часто заходив до неї, працювали зі спіритичною дошкою, справжньою, з літерами.

Я розуміла, про що йшлося: дошки уїджі, які найчастіше показують у кіно. Та, яку приготувала Фло, була інакшою, більше скидалася на ручку з коліщатками.

— Так буде простіше, — заявила Фло і почала вставляти ручку в тримач, затиснувши язик між зубами. — Я вже пробувала, проблема з планшеткою. Якщо працюватимеш не достатньо швидко, пропустиш половину літер. А так у нас безперервно вестиметься запис.

— І яким був результат попередніх спроб? — запитала Клер.

Фло серйозно кивала.

— Зазвичай я отримую всілякі повідомлення. Мама каже, що в мене вроджений зв’язок із позаземним.

— Ого, — відказала Ніна з удаваною серйозністю. Але саркастичні нотки в її голосі вчувалися.

— І що вона тобі сказала? — швидко запитала, щоб врятувати від чергового ляпсусу. — Минулого разу?

— Йшлося про діда, — відповіла Фло. — Він казав бабусі, що був щасливий, і вона може виходити заміж, якщо схоче. Так, усі готові? Розпочнемо?

— Готові, як ніколи, — відгукнулася Клер. Вона лигнула залишки вина і поставила келих. — Що робити?

Фло жестом попросила нас сісти ближче.

— Отже, покладіть руки на планшетку. Але обережно, не намагайтеся нею керувати, ви лише провідник для зовнішніх імпульсів.

Ніна закотила очі, але кінчики пальців поклала. Том і я приєдналися й собі. Останньою доторкнулася до ручки Клер. — Готові?

— Готові, — відповіла Клер.

Фло зробила глибокий вдих і заплющила очі. У сяйві свічок її обличчя пашіло, ніби його запалили десь ізсередини. Зіниці бігали в різні боки під повіками, шукаючи те, що вона побачити не могла.

— Чи є тут дух? Чи готовий він відповідати на запитання? — виразно промовила Фло.

Планшетка ледве-ледве провернулася, проте жодного руху, що мав би значення, здійснено не було. Ніхто її не штовхав, це точно.

— Чи є тут дух? — серйозно повторила Фло. Я бачила, як Ніна намагається приховати посмішку. Планшетка зарухалася більш спрямовано.

Т.

— Bay! — Фло вхопила повітря. Підняла очі, її обличчя заливало світло. — Ви це бачили? Таке враження, що її штовхнув магніт. Хтось відчув?

Я відчула щось подібне, проте мені здалося, що хтось із нашого кола її туди потягнув. Я змовчала.

— Чи він той, за кого себе видає? — завзято вела далі Фло.

Планшетка знову зарухалася.

Те… кі… пауза… те… кі…

— «Кі» означає «хто» французькою, — знову вдихнула Фло. — Можливо, наш дух із Франції?

Л…

Том та Ніна вибухнули сміхом, коли нарешті планшетка показала А. Навіть Клер стримано гмикнула. Планшетка повернулася до краю папірця й полетіла на підлогу під наше гиготіння.

Фло роздивлялася аркушик якусь мить, не розуміючи жарту. Урешті-решт, до неї дійшло. Вона навколішки відлізла від столу, склавши руки на грудях.

— Ясно, — вона подивилася на Клер, Тома, потім перевела погляд на мене. Я намагалася виглядати серйозною. — Хто це зробив? Це вам не жарти! Тобто, так, це весело, проте якщо будете махлювати, ми не дізнаємося правди! Томе?

— Це не я, — Том простяг долоні. Ніна натягла на обличчя маску святенниці, проте я підозрювала, що то її рук справа.

— Хоч би хто це був, — обличчя Фло палало від обурення, — я не вражена. Мені вже довелося пережити ваші спроби зруйнувати…

— Флорсі, ну що ти, — Клер поклала руку їй на плече. — Заспокойся, гаразд? Це ж лише жарт. Вони більше не будуть. Обіцяєте? — вона строго подивилася на кожного з нашого кола. Ми одразу посерйознішали.

— Гаразд, — напружено відповіла Фло. — Це остання спроба! Якщо влаштовуватимете бедлам, я все приберу й гратимемо… Гратимемо в настільну гру-вікторину.

— Оце так погроза, — серйозно зазначив Том, хоча кутики його рота тремтіли. — Обіцяю бути янголом. Не лякай мене рожевим сектором.

— Ок, — погодилася Фло, глибоко вдихнула й почекала, поки ми знову не вмостимо пальці на планшетці. Вона смикалася, я бачила, як Нінині плечі танцюють через намагання стримати сміх, проте вона закусила губи й угамувалася лише після вбивчих поглядів Клер.

— Пробачте за легковажність декого з кола, — звернулася вдумливо Фло. — Чи тут дух? Чи готовий він відповідати на питання?

Цього разу планшетка рухалася повільніше, ніби пливла з власної волі. Без варіантів, вона знову окреслила Т, потім зупинилася.

— Ви друг когось із присутніх? — Фло натужно дихала.

— ? — показала планшетка.

От тепер не думаю, що хтось штовхав. Мушу визнати, інші відчули те саме. Сміх стих. Навіть Клер дещо зніяковіла:

— Знаєш, Флорсі, я не певна… — Том погладив її руку.

— Сонечко, все гаразд, я купу разів робив це з моєю тіткою у дитинстві. Це не зовсім духи, це підсвідомість учасників, що творить слова. Іноді результати вражають.

— Чи є тут хто? — Фло заплющила очі. Її пальці ледве торкалися планшетки. Вона її точно не контролювала. Планшетка знову ворухнулася, почала викручувати літери, ніхто її не тримав. Том читав їх уголос.

— М… А, може? Чи то була Н? К… С… В… Е… Л… Отже, це слово. Максвел. Хтось знає Максвела?

Ми всі захитали заперечливо головою.

— Може, це дух колишнього господаря? — серйозно припустила Ніна. — Прийшов нас застерегти, щоб ми не швендяли по кістках похованих овечок.

— Можливо, — відповіла Фло. Розплющила очі. У темряві вони виглядали широкими та зеленими. Обличчя геть бліде, рум’янець від злості безслідно зник. Вона знову заплющила очі і тихо й шанобливо мовила. — Чи готовий ти відповідати, Максвеле?

— Т.

— Вам є що нам сказати?

— Т.