Читати книгу - "Безтілесна людина"

зробити якусь обмовку, сказати щось не властиве для мене, що потім пригадалося б. Відвідувач цього не зробив. Він так досконало імітував мій голос, що це, здається, мене теж виправдовує. Хоч би яке міркування ви взяли до уваги, я можу довести, що не винен, — або тому, що я не дурень, або тому, що таки дурень.

— Ви обидва з одного тіста вліплені, — засміявся Хедлі, переводячи погляд з Петтіса на доктора Фелла. — Мені подобаються такі повороти. Але, виходячи з досвіду, скажу вам, містере Петтіс, що злочинець, який таке вчинить, опиниться в скрутному становищі. Поліція не стане розбиратися, дурень він чи ні, а візьме до уваги перше міркування, і його… повісять.

— Як повісили б мене, коли б мали докази? — запитав Петтіс.

— Цілком слушно.

— У всякому разі досить… е-е… відверто, — саркастично посміхнувся Петтіс, помітно здригнувшись. — Е-е… розповідати далі? Ви вибили грунт з-під моїх ніг.

— Звичайно, розповідайте, — люб'язно дозволив старший інспектор. — Думки розумної людини поліцію теж цікавлять. Що ви ще припускаєте?

Обміркована ця була шпилька чи ні, але вона мала наслідок, якого ніхто не чекав. Петтіс усміхнувся, погляд його вробився бездумним, а обличчя ще кістлявішим.

— Так, гадаю, можуть цікавити, — погодився він. — Навіть ті, які могли б виникнути й у нас. Дозвольте навести один приклад. Ви чи хтось інший дав інформацію про вбивство Грімо у всі ранкові газети. Ви розповіли, який обережний був убивця і як завжди його фокусу зі зникненням сніг залишився незайманим. Він був певен, що ввечері піде сніг, відповідно до цього склав план і, наражаючи себе на ризик, чекав, поки сніг перестане, щоб здійснити свій план. У кожному разі він був певен, що сніг ітиме, чи не так?

— Так, щось схоже на це я казав. То й що?

— А те, — спокійно вів далі Петтіс, — що нічого такого він зробити не міг. Вам би слід було пам'ятати, що згідно з прогнозом погоди сніг учора не передбачався взагалі.

— О чорт! — вигукнув доктор Фелл, гупнувши кулаком по столу, і зиркнув на Петтіса. — Добра робота! А я про таке й не подумав, Хедлі. Це цілком міняє справу. Це…

— Звичайно, ви можете заперечити, — розслабившись, промовив Петтіс і дістав портсигар. — Ви можете сказати: коли згідно з прогнозом снігу не передбачається, тоді він неодмінно піде. В такому разі ви були б тим, хто підновить хитрість на вістря комедії. Я так далеко зайти не можу. Гадаю, над прогнозом погоди, як і над телефонною службою, часто глузують несправедливо. Цей приклад, може, й недоречний, але дарма. Ви мені не вірите? Подивіться вчорашні вечірні газети й переконайтеся самі.

Хедлі вилаявся, а потім, усміхнувшись, сказав:

— Пробачте, я не хотів вас образити. Здається, це таки міняє справу. Якщо злочинець мав намір учинити злочин залежно від того, йтиме сніг чи ні, то прогноз погоди він мусив якось ураховувати. Дарма, до цього ми ще повернемося, — додав він, тарабанячи пальцями по столу. — А зараз мене дуже цікавлять ваші міркування з цього приводу.

— Боюся, що це все. Кримінологія — справа більше Бернабі, ніж моя. Я тільки подумав, чи мав би я бути в калошах. — Петтіс кинув глузливий погляд на свій одяг. — Звичка… А щодо того, хто підробив мій голос, то навіщо намагатися підробляти мій голос? Запевняю вас, я старий дивак і на роль Немезіди[15] не підходжу. Я єдиний, хто не мав по суботах постійного захоплення, і тому виходить, що можу мати алібі. Хто це міг бути? Будь-який добрий імітатор, який знав про мою звичку звертатися до наших молодих людей.

— А як щодо товариства з таверни «Уорвік»? Крім тих, кого ми знаємо, там був іще хтось?

— О так. Там було двоє непостійних відвідувачів. Але жодного з них я запідозрити не можу. Старий Морнінгтон працює в музеї понад п'ятдесят років. Його голос, надтріснутий тенор, для імітації мого не годиться. Був ще Свейл, але вчора ввечері він, здається, виступав по радіо — розповідав про життя мурашки чи щось таке, отже, має алібі…

— О котрій годині він виступав?

— О дев'ятій сорок п'ять чи десь так, але присягнутися напевно не можу. Крім того, жоден із них ніколи не був у будинку Грімо… Щодо випадкових відвідувачів? Можливо, дехто, сидячи в глибині кімнати, міг щось почути, але до розмови ніхто не втручався. Гадаю, це найкраща ниточка, хай навіть і дуже тонка. — Петтіс узяв сигарету й, клацнувши, закрив портсигар. — Найближчими друзями Грімо були я та Бернабі. Я цього злочину не скоїв, Бернабі грав у карти.

— Ви певні, що Бернабі грав у карти? — глянув на нього Хедлі.

— Ні, не певен, — щиро признався Петтіс, — але гадаю, що грав. Бернабі не дурний. Треба бути йолопом, щоб скоїти вбивство того вечора, коли твою відсутність десь помітять.

Ці слова справили на старшого інспектора, мабуть, більше враження, ніж усе, що сказав Петтіс доти. Сердито хмурячись, Хедлі тарабанив пальцями по столу. Доктор Фелл заглибився в свої думки. Петтіс переводив допитливий погляд з одного на другого.

— Чи я дав вам поживу для роздумів, джентльмени? — порушив він мовчанку.

— Так-так, — пожвавішав Хедлі. — Ще одно запитання. Ви знаєте, що Бернабі намалював картину і доктор Грімо купив її, щоб захистити себе?

— Захистити себе? Як? Від чого?

— Ми про це не знаємо. Я сподіваюся, що ви це поясните, — кинув на нього гострий погляд Хедлі. — У сім'ї Грімо, здається, люблять говорити загадками. До речі, вам щось відомо про його сім'ю?

— Ну… — Петтіс був видимо здивований. — Розетта — чарівна дівчина, хоч я й не сказав би, що вона схильна говорити загадками. Зовсім навпаки. Як на мій погляд, вона надто сучасна. — Він наморщив лоба. — Дружини Грімо я не знав, вона померла кілька років тому. Але я не бачу…

— А якої ви думки про Дреймена?

— Серед усіх моїх знайомих старий Губерт Дреймен — останній, кого можна запідозрити. Він такий відвертий, що дехто вбачає в цьому приховану диявольську хитрість. Пробачте, а з ним розмовляли? Якщо розмовляли, то в мене все.

— Тоді повернімося до Бернабі. Ви знаєте, що спонукало його намалювати ту картину, коли він її намалював чи взагалі щось про неї?

— Гадаю, він намалював її рік чи два тому. Пам'ятаю, це було найбільше полотно в його майстерні. Якось я користувався ним як ширмою чи перегородкою. Якось я напитав його, що на ній зображено. Він відповів: «Уявний пейзаж, якого я ніколи не бачив». Картина називалася по-французькому: «Dans L'ombre des Montagnes du Sel»