Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

де він бував. Червоні позначки - це міста, про які він чув. Він завжди розповідав, куди б хотів мене взяти з собою.

Вона подивилась у вічі Чона До.

- Що? - спитав він.

- А він справді це зробив? Правда кинувся з ножем на американських командос, чи це ви, хлопці, усе набрехали?

- А чому тобі важливо, що я скажу?

- Бо ти офіцер розвідки. Бо тобі по барабану абсолютно всі в цьому завалящому містечку. Закінчиш свою місію, повернешся до Пхеньяна й більше нас, рибалок, і не згадаєш.

- А що ж у мене за місія?

- Буде війна на дні океану, - прошепотіла вона. - Може, моєму чоловікові й не слід було про це мені розповідати, але він розповів.

- Не обманюй себе, - сказав він. - Я простий радист. І - правда, твій чоловік кинувся на військового моряка США з ножем.

Дружина другого помічника похитала головою в мовчазному захваті.

- У нього було стільки шалених планів. Коли ти мені це сказав, то я тепер розумію: якби він лишився живим, то неодмінно б узявся здійснювати який-небудь із них.

Вона нагодувала Чона До з ложки підсолодженим рисовим відваром, потім перевернула його й знову накрила простирадлом. У кімнаті темніло, скоро вимкнеться електрика.

- Чуєш, мені треба буде вийти, - сказала жінка. - Як раптом що, крикни, і зразу прибіжить відповідальна за поверх. Вона така - тільки-но хтось у квартирі бодай пукне, то вона вже й під дверима.

Вона помилася шматинкою в тазику біля дверей, де він не міг її бачити. Тільки чув тихий звук дотику тканини до її шкіри і звук води, що капала в таз. Він гадав, чи не тією самою шматинкою вона промивала йому очі й рани.

Перед тим як іти, вона зупинилася біля нього в сукні, на якій були сліди викручування й сушіння на мотузці. Хоч і споглядав він її крізь океанський зір щойно розплющених очей, проте бачив, що вона справжня красуня - висока, з рівними плечима, а при тому вся м’яка й заокруглена. Її очі були великі й непередбачувані, а чорне волосся в округлій стрижці обрамлювало кругленьке обличчя. У руці вона тримала англійський словник.

- Я бачила людей з усякими травмами на заводі, - сказала вона. - Ти одужаєш.

І додала англійською:

- Sweet dreams.[17]

Уранці він, здригнувшись, прокинувся - сон закінчився спалахом болю. Простирадло пахло цигарками й потом, і він зрозумів, що вона спала поряд. Біля матрацу стояла банка з сечею такого кольору, ніби туди додали йод. Але принаймні прозорою. Помацав банку - холодна. Коли зміг сісти, то ніде не побачив жінку.

Світло, підсилене морем, наповнювало собою кімнату. Стягнув із себе простирадло. На грудях у нього був цілий розсип синців, на ребрах - садна. Шви взялися струпами, і, понюхавши, він зрозумів, що треба буде вичавити звідти гній. Гучномовець привітав його: «Громадяни, сьогодні оголошено, що в Америку буде направлено делегацію, щоб розв’язати деякі проблеми, які виникли перед двома грізними народами…» Далі передача пішла за звичною схемою: свідчення всесвітньої любові до Північної Кореї, приклад божественної мудрості Кім Чен Іра, новий спосіб боротьби з голодом для громадян і, нарешті, попередження для цивільного населення від усіляких міністерств.

З вікна тягло, від чого сушені рибини гойдалася на мотузках, і хрящі на їхніх плавцях були як із паперу для ліхтариків. З даху чувся дзявкіт, виття й постійне клацання кігтів по цементу. Уперше за кілька днів він гостро відчув, що хоче їсти.

Потім двері відчинилися й увійшла, важко дихаючи, дружина другого помічника. Вона несла валізу й два п’ятилітрові бідони води. Вона спітніла, але якось дивно посміхалася.

- Як тобі моя нова валіза? - спитала вона. - Я її виміняла.

- Нащо?

- Не будь дурником, - сказала вона. - Віриш, у мене ніколи не було валізи?

- Мабуть, ти ніколи нікуди не їздила.

- Мабуть, я ніколи нікуди не їздила, - промовила вона сама до себе.

Налила йому ополоником рисового відвару в пластиковий стакан.

Він трохи випив і спитав її:

- А там що, на даху собаки?

- Оце життя на верхньому поверсі, - зітхнула вона. - Ліфт не ходить, дах тече, унітаз забивається. Я вже на тих собак і уваги не звертаю. Їх розводить домком. Ти їх іще в неділю не чув.

- А нащо домовому комітету їх розводити? І - стій - що робиться по неділях?

- Хлопці в караоке-барі казали, що в Пхеньяні собаки заборонені.

- Кажуть, авжеж.

- Цивілізація.

- А тебе на заводі не шукатимуть?

Вона нічого не відповіла. Натомість опустилася на коліна й стала перевіряти кишені валізи, шукаючи, чи не залишилося там чого-небудь від попереднього господаря.

- Тобі влаштують час самокритики, - сказав Чон До.

- А я на консервний завод не вернуся.

- Ніколи?

- Ні, - кивнула вона. - Поїду до Пхеньяна.

- Поїдеш до Пхеньяна…

- Отож.

У закутку валізи під підкладкою вона знайшла вже застарілі дозволи на пересування, у яких стояли штампи всіх пунктів перевірки від Кесона до Чхонджина.

- Зазвичай на це йде тижнів зо два, але хтозна, це може статися в будь-який момент, - продовжила ділитися планами жінка.

- Що саме?

- Мені видадуть чоловіка на заміну.

- І ти гадаєш, він буде в Пхеньяні?

- Я ж дружина героя!

- Тобто ти хочеш сказати, удова героя.

- Не кажи такого слова, - обурилася вона. - Мені воно огидне.

Чон До допив свій відвар і повільно, обережно ліг назад.

- Послухай, - сказала вона, - те, що з моїм чоловіком трапилося, це жах. Навіть думати про це не можу. Серйозно, щойно думка в мене спрямовується в той бік, у мені щось просто відвертається від цього. Але ми й одружені були всього-на-всього кілька місяців, і більшу частину того часу він був у морі з тобою.

Щоб сісти, він зробив титанічне зусилля, тож, коли голова вже торкнулася матрацу, приємно було здатися на милість утоми, і ця приємність перекрила всі неприємності лікування. У Чона До боліло майже все, а проте тілом розлилося блаженне відчуття, неначе він цілий день пропрацював на кораблі зі своїми товаришами. Чон До заплющив очі й відчув, як у голові шумить. Коли ж розплющив, сонце вже хилилося на захід. У Чона До було таке відчуття, ніби він прокинувся від звуку дверей, які вона зачинила за собою. Трохи перевернувся й зміг побачити куток кімнати. Там стояв тазик, у якому вона милася. Йому хотілося дотягтися й помацати, чи вода в ньому ще тепла.

Споночіло, і нагодився капітан. Засвітив