Читати книгу - "Колекціонер"

Ну ти ж один раз це зробила. То зможеш і знову.

— Господи, це якась божевільня, — вона обвела поглядом кімнату, немовби мене в ній не було, наче її чув хтось інший чи вона сама збиралася розвалити стіни.

— Або ти це зробиш, або ти не виходиш звідси взагалі. Ні гуляти. Ні до ванни. Нікуди.

Я продовжив:

— Ти вже мене трохи надурила. У тебе тільки одне на думці. Піти від мене. Пошити мене в дурні й напустити на мене поліцію. Ти не краща за будь-яку повію. Раніше я тебе поважав, бо гадав, що ти вища від того, що тоді зробила. Що ти не як усі. А ти така сама. Зробиш будь-яку гидь, щоб домогтися того, чого хочеш.

— Припини, припини! — закричала вона.

— Я в Лондоні й значно досвідченішу знайду. Коли захочу. І робитиму що захочу.

— Ти — огидна, брудна, підла сволота.

— Ну давай, продовжуй. Ото саме твоя мова.

— Ти порушуєш усі людські закони, будь-який пристойний людський зв’язок, будь-що пристойне, що взагалі траплялося між твоєю і моєю статтю.

— Хто б дорікав, — сказав я. — Це ж ти роздяглася, ти на це напрошувалась. От і маєш.

— Іди геть! Геть!

Це вже був зовсім дикий крик.

— Так чи ні? — запитав я.

Вона розвернулася, схопила зі столу чорнильницю і жбурнула в мене.

Ось так. Я вийшов і замкнув за собою двері. Вечеряти я їй не приніс, хай подумає над своєю поведінкою. Я повечеряв купленою про всяк випадок куркою, випив шампанського, а решту вилив у раковину.

Я почувався щасливим, сам не знаю чому, бачив, що раніше я був слабкий, а тепер відплатив їй за все, що вона про мене сказала й подумала. Я походив по горішніх кімнатах, зазирнув і до її кімнати, аж розсміявся, подумавши, що вона залишилася там, унизу, саме вона тепер залишиться низько в усіх значеннях слова, і навіть якщо вона не заслуговувала на це від самого початку, зараз вона на це заслужила. У мене були причини дати їй зрозуміти, що є що.

Потім я ліг спати, подивився попередні фотографії, книжки, у мене виникли деякі задуми. Була серед них книжка «Черевички» з дуже цікавими знімками дівчат, здебільшого їхніх ніг у різноманітному взутті, на декому було тільки взуття і пояс, то були справді незвичайні фото, мистецькі.

Коли я вранці спустився, то постукав і почекав, як завжди, перед тим як зайти, але, на диво мені, вона й далі лежала в ліжку, вона спала вночі одягнена, накрившись лише покривалом. Якусь мить вона, здається, не зовсім розуміла, де вона і хто я, я просто стояв і чекав, що вона на мене накинеться, але вона сіла на край ліжка і сперлася ліктями на коліна, голову поклала на руки — наче це все було страхіття і їй тяжко прокидатися.

Вона закашлялася. Кашель був дещо грудний. Виглядала вона кепсько.

Тож я вирішив нічого не казати, а пішов і приніс їй снідати. Вона випила каву, коли я її приніс, і з’їла кашу, голодування скасовувалось, і вона знову повернулася до тієї самої пози, опустила голову на руки. Я вже знав цю штуку, вона намагалася мене розжалобити. Вигляд у неї був справді змучений, але я вирішив, що це все гра, щоб я впав навколішки і благав пробачення чи ще щось таке зробив божевільне.

— Хочеш «колдрекс»? — спитав я. Мені було видно, що вона добряче застуджена.

Ну от, вона кивнула, і далі поклавши голову на руки, то я пішов, приніс, а коли я повернувся, вона була на тому самому місці. Було видно, що це серйозне акторство. Як ота образа. То я подумав, нехай собі, пограє й припинить. Я можу почекати. Я спитав, чи їй нічого не треба, вона похитала головою, то я пішов.

В обід вона лежала в ліжку, коли я спустився. Вона просто підвела на мене очі, сказала, що хоче тільки супу і чаю, я приніс і пішов. Із вечерею було приблизно те саме. Вона просила аспірин. Майже не їла. Але колись вона грала і в таку гру. За весь цей день ми більше ніж двадцять слів одне одному не сказали.

Наступного дня було те саме, вона лежала в ліжку, коли я увійшов. Проте вона не спала, лежала й дивилася на мене.

— Ну як? — спитав я. Вона мовчала, просто лежала там.

Я сказав:

— Якщо ти думаєш, що обдуриш мене цим лежанням у ліжку, то помиляєшся.

Це змусило її відкрити рот.

— Ти — не людина. Ти просто дрібний брудний черв’як- мастурбатор.

Я поводився так, ніби цього не почув, просто зайшов і приніс їй снідати. Коли я приніс їй кави, вона сказала: «Не підходь до мене!» В її голосі була справжня отрута.

— Ну а якщо я тебе тут просто лишу? — піддражнив її я. — Що ти тоді зробиш?

— Якби я тільки мала силу вбити тебе. Я б тебе вбила. Як скорпіона. І я так і зроблю, коли одужаю. Я не піду в поліцію. Тюрма — завелика честь для тебе. Я прийду і вб’ю тебе.

Я розумів, що вона злиться, бо її гра не діє. Я сам був застуджений, то була дрібна застуда.

— Ти забагато говориш. Ти забула, хто тут господар. Я міг би просто забути про тебе. Ніхто б не дізнався.

Вона заплющила очі.

Тоді я вийшов, поїхав до Льюїса по харчі. В обід вона, здається, спала, але коли я сказав, що він готовий, вона якось поворухнулась, і я пішов.

Коли настав час вечері, вона й далі сиділа в ліжку і читала Шекспіра, якого я для неї купив.

Я спитав, чи їй не краще. Звичайно, саркастично.

Ну а вона просто читала далі, не відповідала, я ледве не вирвав у неї книжку, щоб провчити, але втримався. За півгодини, коли я сам повечеряв, я повернувся. Вона нічого не з’їла. Коли я це відзначив, вона сказала:

— Мені погано. По-моєму, в мене грип.

Проте їй вистачило дурості далі спитати:

— А що, коли мені буде потрібен лікар?

— Поживемо — побачимо, — відповів я.

— Мені так болить, коли я кашляю.

— Це просто застуда.

— Це — не застуда! — вона просто-таки крикнула на мене.

— Та, звісно ж, застуда. І годі того акторства. Знаю я твої