Читати книгу - "Бляшаний барабан"

й жир без чотирьох валетів, вигравала впевнено й сиплючи надзвичайно смішними дотепами, тоді як Ян, стаючи дедалі винахідливішим унизу, вгорі програв кілька партій і то таких, які навіть Оскар із заплющеними очима довів би до переможного кінця.

Згодом під стіл забрався й стомлений Стефанчик і невдовзі заснув там, так і не втямивши перед сном, що шукала холоша його батька під спідницею в моєї матусі.

Небо то ясне, хто хмарне. А пополудні — дощ, трохи не злива. Уже другого дня з'явився Ян Бронський, забрав подарунка, якого напередодні приніс мені на день народження, — вітрильника, поміняв ту жалюгідну іграшку в Сиґізмунда Маркуса у Цойґгаус-пасажі на бляшаного барабана, надвечір знов прийшов, трохи змоклий під дощем, з тим біло-червоним, таким любим моєму серцю барабаном до нас, простиг його мені й водночас схопив рештки моєї доброї старої бляшанки, на якій лишилися тільки лусочки біло-червоного лаку. І поки Ян хапав ту понівечену бляху, а я — свіжу, Янові, матусині й Мацератові погляди були прикуті до Оскара, і я ледве не всміхнувсь: невже вони гадають, що я тримаюся за старе й віджиле, що я взагалі керуюся якимись засадами?

Без крику, на який усі так сподівалися, без співу, від якого розлітається на друзки скло, я віддав свого барабана, чи то пак свій брухт, і ту ж мить обіруч припав до нового інструмента. За дві години напруженої роботи я його цілком опанував.

Одначе не всі дорослі, яких я знав, виявилися такі розважливі, як Ян Бронський. Невдовзі після мого п'ятого дня народження, у двадцять дев'ятому році — тоді саме ходило багато чуток про якесь різке падіння акцій на Нью-йоркській біржі, і я розмірковував про те, чи не зазнав збитків мій дід Коляйчек, що торгував деревом у далекому Буфало, — матуся, стурбована тим, що я перестав рости (а цього вже не можна було не помітити), почала щосереди брати мене за руку й вести до доктора Голаца, що на Брунсгьофервеґ. Я мовчки терпів ті вкрай надокучливі й безконечні лікарські обстеження, бо мені вже тоді припало до вподоби біле, таке миле оку вбрання сестри-жалібниці Інґи, яка стояла поруч із доктором Голацом і допомагала йому, нагадуючи мені про зафіксовані на знімку воєнні часи, коли матуся була сестрою-жалібницею, а ще через те, що я, пильно придивляючись, як щораз по-новому лягають зборки на сестринському халатику, примудрявся пускати повз вухо то горласту, підкреслено настирливу, то знов неприємно-поблажливу балаканину лікаря.

Віддзеркалюючи в скельцях окулярів обстановку свого кабінету — а там було багато хрому, нікелю й лаку, а крім того, численні полиці, вітрини, де стояли ретельно підписані слоїки зі зміями, саламандрами, жабами, ембріонами свиней, людей та мавп, — і вбираючи скельцями окулярів усі ті заспиртовані плоди, Голац після обстеження гортав історію моєї хвороби, заклопотано похитував головою і вже вкотре просив матусю розповісти про те, як я впав зі сходів у підвалі, й заспокоював її, коли вона починала без упину сварити Мацерата, що не причинив ляду, й складати на нього всю провину.

Коли за кілька місяців по тому під час одного з таких наших візитів у середу Голац надумав був — либонь, щоб довести собі, а може, й сестричці Інзі, яких успіхів досяг у своєму лікуванні, — узяти в мене барабана, я сплюндрував більшу частину його колекції змій та жаб, а також усі ембріони найрізноманітнішого походження, які він туди постягував.

Якщо не брати до уваги повних, але не закритих пивних склянок та матусиного флакончика з парфумами, то це вперше Оскар спробував свою силу на такій великій кількості наповнених і ретельно закритих скляних посудин. Успіх був надзвичайний і для всіх його свідків, навіть для матусі, яка про мої стосунки зі склом уже знала, просто разючий і приголомшливий. Першим, ще ощадно стримуваним звуком я розтяв уздовж і впоперек вітрину, де Голац зберігав усі оті гидотні раритети, потім примусив майже квадратну передню шибку вітрини впасти плиском на лінолеумову підлогу, де вона, шибка, не втрачаючи квадратної форми, розкололася на тисячу скалок, тоді надав своєму крикові виразніших рис, майже надмірної настирливосте й пустив цей насичений звук мандрувати від слоїка до слоїка.

Слоїки розліталися з лускотом. Зеленуватий, трохи загуслий спирт бризкав навсібіч, розтікався на рудій лінолеумовій підлозі, підхоплюючи з собою випотрошених, блідих, якихось трохи скорботних на вигляд своїх мешканців, і сповнював кабінет, я б сказав, просто відчутним на дотик запахом — таким міцним, що матусі стало недобре, й сестра-жалібниця Інґа мусила відчинити вікно на Брунсгьофервеґ. Утрату колекції доктор Голац прихитрився подати як власний успіх. За кілька тижнів після цього мого лиходійства у фаховому часописі «Лікар і світ» з'явилася його стаття про феномен Оскара М., що своїм співучим голосом трощить скло. Казали, нібито погляди доктора Голаца, викладені там на більше ніж двадцятьох сторінках, викликали в професійних колах, вітчизняних і зарубіжних, сенсацію і зустріли серед фахівців не лише заперечення, а й схвалення. Матуся, якій надіслали кілька примірників часопису, чомусь пишалася тією статтею, і це наштовхувало мене на всілякі роздуми; вона не проминала нагоди зачитати щось із статті то Трефам, то Шефлєрам, то своєму Янові й уже вкотре після вечері — своєму чоловікові Мацерату. Навіть покупці в бакалійній крамниці мусили терпляче вислуховувати уривки із статті й захоплювалися матусею, яка, вимовляючи фахові вислови, хоч і неправильно ставила наголос, зате виявляла багатющу уяву. А ось для мене самого та обставина, що моє ім'я вперше з'явилося друком, анічогісінько не важила. Мій скепсис, який давав про себе знати вже й тоді, підказував мені вважати той опус доктора Голаца тим, чим він, як придивитися ближче, й був: багатослівним, досить вправно викладеним, однак пустопорожнім просторікуванням лікаря, що розраховував дістати університетську кафедру.

Тепер, у цьому лікувально-опікунському закладі, коли Оскар своїм голосом уже не годен навіть зрушити з місця склянку, в якій стоїть його зубна щітка, коли такі самі лікарі, як той доктор Голац, усе крутяться біля нього, провадять із ним так звані роршахівські експерименти, асоціативні тести й такі інші дослідження, щоб його примусове перебування тут нарешті дістало якусь гучну назву, тепер Оскар залюбки пригадує давно минулий, початковий період свого голосу. Коли в той перший час він трощив своїм голосом вироби з кварцового піску лише в разі гострої потреби, потім, однак, ґрунтовніше і з розмахом, то згодом, коли його мистецтво досягло розквіту й нарешті почало занепадати, він користався зі свого хисту вже без будь-якого зовнішнього примусу. Просто