Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Потім вийшов Стівен і, поклавши руку на моє плече, став чекати, коли я заспокоюсь.

Бачите, він ще не розумів. Він не розумів, що Вілл спробує знову. Що ми змушені будемо жити повсякчас насторожі, чекаючи наступної спроби, жаху, якого він заподіє собі наступного разу. Змушені будемо дивитись на світ його очима — бачити можливі джерела отруєння, гострі предмети, винахідливість, з якою він міг довести кінця справі, що її розпочав той проклятий мотоцикліст. Наше життя відтепер мало обертатись навколо його можливого самогубства. І перевага була на його боці — усі його думки були просякнуті цим.

Минуло два тижні, і я пристала на Віллову пропозицію.

Авжеж, я погодилась.

Як інакше я могла вчинити?

9

Тієї ночі я не спала. Я лежала в комірчині з розплющеними очима, вдивляючись у стелю й ретельно відтворюючи події останніх двох місяців на основі того, що тепер було мені відомо. Усе наче змістилось, розбилось і склалося знову в малюнок, який я ледве могла впізнати.

Я відчувала себе обманутою, недалекою співучасницею, яка не знала, що діється. Мені здавалося, що вони стиха підсміювалися з моїх спроб нагодувати Вілла овочами чи підстригти йому волосся — з дрібниць, які могли поліпшити його стан. Урешті-решт, який у цьому був сенс?

Я знову й знову згадувала розмову, яку почула, намагаючись переконати себе, що все не так зрозуміла. Але «Диґнітас» не місце, куди їдуть трохи відпочити. Я не здужала повірити, що Камілла Трейнор могла вчинити таке зі своїм сином. Так, я вважала її холодною, і справді в них були напружені стосунки. Було важко в’явити, як вона обнімає його так само, як моя мама обнімала нас міцно та радісно, поки ми не виривались з обіймів, прохаючи її припинити. Щиро кажучи, я думала, що вищий клас саме так і поводиться зі своїми дітьми. Бо щойно прочитала роман «Кохання в холодному кліматі», що його дав мені Вілл… Але так завзято й свідомо сприяти смерті власного сина!..

Тепер її поведінка здавалася навіть іще холоднішою, а її дії мали нечесні наміри. Я злилась на неї й на Вілла. Була зла на них за те, що мене перетворили на ширму. Лютувала за всі рази, коли я сиділа й думала про те, як зробити для нього краще, щоб йому було зручно, щоб він був щасливий. Коли я не лютувала, то сумувала. Я згадала ледве помітну паузу в промові місіс Трейнор, коли вона намагалась утішити Джорджину, і мені стало шкода її. Я розуміла, що становище матері було нестерпним.

Проте найчастіше мене переповнював жах. Мене переслідувало те, що я знала. Як можна було проживати день по дню, знаючи, що ти просто збавляєш час до своєї смерті? Як міг чоловік, чию шкіру я відчувала того ранку під своїми пальцями — теплу й живу, зробити вибір знищити себе? Як могло бути так, що із загальної згоди за шість місяців ця сама шкіра гнитиме в землі?

Я нікому не могла про це розповісти. Певно, це було найгірше. Тепер я була співучасницею таємниці Трейнорів. Хвора та стомлена, я зателефонувала Патрикові й сказала, що почуваюся кепсько, тому залишуся вдома. Він не заперечував і сказав, що був якраз на десятикілометровій пробіжці. Він мав затриматися в спортивному клубі десь до десятої. Ми збирались побачитися в суботу. Він здавався якимось розсіяним, ніби його думки були десь далеко, на черговому уявному треку.

Я відмовилась від вечері й лежала в ліжку поти, поки думки мої темні не стали настільки нестерпними, що я схопилась і (то була восьма тридцять) спустилася вниз, умощуючись поруч із дідусем, який єдиний у нашій родині не ставив запитань. Він сидів у своєму улюбленому фотелі й пильно та проникливо дивився крізь окуляри на екран. Я ніколи не знала, чи він справді дивиться телевізор, чи його думки десь ген далеко.

— Ти впевнена, що нічого не хочеш, люба? — запитала мама, з’явившись біля мене з чашкою чаю. У нашій сім’ї вважали, що все можна виправити чашкою чаю.

— Ні. Я не голодна, дякую.

Я бачила, як вона поглянула на тата. І знала, що потім вони будуть по-домашньому бурчати на Трейнорів, які перевантажили мене роботою, мовляв, доглядати за таким інвалідом — річ занадто важка. Я знала, що вони звинувачуватимуть себе в тому, що підтримали мій задум із цією роботою.

Нехай думають, що так і було.

Парадоксально, але назавтра Вілл мався в гарній формі: незвично говіркий, самовпевнений, войовничий. Він балакав більше, ніж попередніми днями. Вілл немов хотів посперечатися зі мною і розчарувався, коли я не підіграла йому.

— То коли ви вже закінчите цю свою недолугу роботу?

Я прибирала у вітальні й подивилась на нього, якраз підбиваючи подушки.

— Що?

— Моє волосся. Воно підстрижене лише наполовину. Я гляджуся немов якийсь вікторіянський сирота. Чи… — Він повернув голову, щоб я краще роздивилась. — Хіба що це один із ваших альтернативних стилів.

— Хочете, щоб я підстригла вас іще?

— Ну, мені здалося, вам це було приємно. І мені б не хотілося бути схожим на пацієнта психлікарні.

Я мовчки принесла рушник і ножиці.

— Натан тепер, безперечно, радий, бо я справді став схожим на чоловіка, — мовив Вілл. — Проте він сказав, що, як моє обличчя тепер таке, як було колись, мені потрібно буде голитися щодень.

— Он як, — відповіла я.

— Ви ж не заперечуєте, правда? А на вихідні я просто змирюся з «дизайнерською» щетиною.

Я не могла розмовляти з ним. Мені було тяжко подивитись йому в очі. Це скидалось на стан, коли дізнає´шся про зраду свого коханого. Я почувалася так, ніби він зрадив мене.

— Кларк.

— М-м!

— У вас один із тих нервово-тихих днів? Що подіялося з невиправною щебетухою?

— Вибачте, — сказала я.

— Це через Бігуна? Що він зробив цього разу? Він же ж не пішов чи втік, га?

— Ні.

Я взяла м’яке пасмо Віллового волосся між вказівним та середнім пальцями і розкрила ножиці, щоб підрізати те, що стирчало. Ножиці завмерли в повітрі. Як вони це зроблять? Вколють його? Дадуть таблетки? Чи просто покинуть у кімнаті з лезами?

— У вас стомлений вигляд. Я не збирався цього казати, але вигляд у вас до біса жахливий.

— Та невже?

Як вони допоможуть людині, яка не спроможна ворушити своїми кінцівками? Я подивилась на його зап’ястки, які завжди були закриті під довгими рукавами. Тижнями я вважала, що це через мерзлякуватість — він мерзне більше, ніж ми. Ще одна брехня.

— Кларк.

— Так.

Я