Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність."

по м’ячу — він ніколи досі не грав у бейсбол. Франциско поспостерігав за ними кілька хвилин, а потім сказав:

— Здається, я зрозумів ідею. Дайте-но спробувати.

Він узяв битку і запустив м’яч аж за дубки в кінці поля.

Якось Джиму на день народження подарували моторний човен. Усі вони стояли на причалі. Ніхто з них ніколи досі не керував моторником. Білосніжний кулеподібний катерець незграбно вихилявся по воді, утворюючи мляву хвилю; мотор задихався, немов від гикавки, а інструктор, сидячи біля Джима, тільки те й робив, що виривав у нього з рук кермо. З якогось дива Джим раптом крикнув до Франциско:

— Думаєш, ти зможеш краще?

— Зможу.

— Спробуй!

Коли човен причалив, і два його пасажири зійшли на берег, Франциско прослизнув за кермо.

— Хвилинку, — звернувся до інструктора, який залишився на березі. — Дозвольте мені глянути, що до чого.

Чоловік не встиг і поворухнутися, а човен уже стрілою мчав до середини річки; перш ніж вони щось зрозуміли, він уже зник у іскристій далечіні. Даґні встигла зафіксувати для себе три речі: кільватер, протяжне гудіння мотору та обраний напрямок.

Вона зауважила дивний вираз батькового обличчя, коли він дивився вслід катерку. Він нічого не сказав, просто стояв і дивився. Даґні вже бачила батька таким. Це було, коли він перевіряв складну система шківів, яку побудував дванадцятирічний Франциско, щоб зробити ліфт на верхівку скелі, з якої вчив Даґні та Едді пірнати в Гудзон. Аркуші з обрахунками були розкидані по землі. Батько почав їх роздивлятися, а потім запитав:

— Франциско, скільки років ти вивчав алгебру?

— Два роки.

— Хто тебе навчив цього?

— А, це я сам докумекав.

Вона не знала, що на зіжмаканих папірцях, які тримав у руках її батько, було самостійно складене диференційне рівняння.

Нащадки Себастьяна д’Анконії були безперервною лінією старших синів, котрі знали, як жити з таким ім’ям. За родинною традицією, ганьбою для д’Анконії було, коли чоловік помирав, залишаючи синові менший спадок, ніж дістався йому самому від батька. Досі жодне покоління д’Анконій не зазнавало такої ганьби. Згідно з аргентинською легендою, рука д’Анконії мала чудотворну силу святих, коли йшлося не про дар зцілювати, а про хист заробляти.

Усі д’Анконії були надзвичайно здібні. Але жоден із них не міг дорівнятися до того, ким обіцяв стати Франциско. Здавалося, що століття просіяли сімейні якості через дрібне сито, пропустивши зайве, несуттєве, слабке, і залишивши лише чисту обдарованість; немов через випадкову забаганку єство цього хлопчика позбулося всього дрібного, всіх непотрібних домішок.

Франциско міг зробити все, за що брався, до того ж, краще за інших і без зусиль. Водночас не вмів ні хвалитися, ні з кимось себе порівнювати. Він не думав: «Я можу це зробити краще за тебе», а просто: «Я можу це зробити». І коли вже за щось брався, то виконував це бездоганно.

Байдуже, яку дисципліну належало йому опанувати згідно з вимогливими батьковими планами, — Франциско робив це завиграшки. Батько обожнював сина, хоча ніколи цього не показував, як приховував і гордість за те, що йому випало виховувати найяскравішого представника і без того блискучої сімейної лінії.

Казали, що Франциско — кульмінація роду д’Анконій.

— Не знаю, який девіз на родинному гербі д’Анконій, — зауважила якось місіс Таґґарт, — але я впевнена, що Франциско скоротить його до єдиного слова: «Навіщо?»

Це було найперше запитання, яке він ставив перед будь-якою запропонованою йому справою, і палець об палець не вдарив би, не знайшовши вагомого обґрунтування для дій. Того літнього місяця він літав скрізь, мов ракета, та коли його вдавалося перехопити в польоті й запитати: «Навіщо?», — він міг означити мету кожного пережитого моменту. Неможливими для нього були дві речі: стояти на місці та рухатися без цілі.

«Дізнаймося…» — так він мотивував Даґні та Едді на свою чергову ініціативу. Або: «Зробімо це». Якось інакше він не вмів розважатися.

— Я можу це зробити, — казав він, учепившись за схил кручі й забиваючи в скелю металеві клинці в процесі створення підйомника.

У його рухах відчувалася вправність майстра, кров непомітно скрапала з-під пов’язки на зап’ясті. «Ні, ми не можемо по черзі, Едді, ти ще замалий, щоб тримати молот. Краще розчисть мені дорогу від цього бадилля, а я зроблю решту… Яка кров? А, це? То я вчора трохи порізався. Даґні, принеси мені з будинку чистий бинт».

Джим спостерігав за ними. Вони не займали його, але часто бачили, як хлопець стояв неподалік, спостерігаючи за Франциско з якоюсь дивною увагою.

У присутності Франциско він переважно мовчав. Але потім підловлював Даґні й брався її доймати, глузливо шкірячись:

— Облиш свій гонор, не прикидайся залізною леді з самостійним розумом! Ти ганчірка, безхребетна істота. Огидно бачити тебе на побігеньках у цього марнославного пройдисвіта. Він крутить тобою, мов циган сонцем. Ти геть себе не поважаєш. Варто йому пальцем повести, як ти вже біжиш йому догоджати. І як це ти йому досі черевиків не чистиш?

— Бо він не наказував, — відрубала Даґні.

Франциско міг виграти в будь-яку гру, перемогти в будь-якому змаганні. Та він ніколи не брав участі в конкурсах. Він міг би очолити заміський юнацький клуб, але й на гарматний постріл не підходив до їхнього приміщення, ігноруючи нетерплячі спроби залучити славетного спадкоємця до своїх лав. Даґні та Едді були єдині його друзі, яким, до речі, було невтямки, хто кому належить — вони йому чи він їм. Але діти цим не переймалися, бо, хай там як, були безмежно щасливі разом.

Щоранку вони втрьох вирушали на пошуки пригод. Одного разу літній професор літератури, приятель пана Таґґарта, побачив дітей на подвір’ї лахмітника: сидячи на горі брухту, вони розбирали каркас автомобіля. Він зупинився, похитав головою і звернувся до Франциско:

— Юначе, людині вашого суспільного становища годилось би не длубатися на смітниках, а сидіти в бібліотеках, вивчаючи світову культуру.

— А що я, по-вашому, роблю? — здивувався Франциско.

Поблизу не було заводів, тому Франциско підбурив Даґні та Едді їздити зайцями на Таґґартівських потягах до віддалених міст, де вони, повиснувши на огорожах фабричних подвір’їв чи видершись на підвіконня, спостерігали за роботою верстатів так само захоплено, як решта дітей дивилися фільми.

— Коли я керуватиму «Таґґарт Трансконтиненталь…» — починала розмову Даґні.

— Коли я очолю «Мідь д’Анконій…» — казав Франциско.

Їм нічого не треба було пояснювати одне одному. Вони мали мету і знали, як її досягнути.

Час од часу їх ловили залізничні кондуктори і начальник станції за кількасот кілометрів телефонував місіс Таґґарт:

— У нас тут трійко юних волоцюг, які стверджують, що вони…

— Справді, — втомлено відповідала місіс Таґґарт, — так і є. Відправте їх, будь ласка, додому.

— Франциско, — спитав якось Едді, коли вони стояли