Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

«неіснуючої» держави. І тут виручив шведський уряд і його посольства, які й передали державам світу ноти президента УНРади Є. Петрушевича. Жартома подейкували, що північний союзник, очевидно, не забув про послуги гетьмана Івана Мазепи королю Карлу XII. Правда, без особливих клопотів цю інформацію 1 листопада о 9 ранку передали до Києва, де урядовцем австро-угорського посольства працював українець Григорій Микитей[238].

26 листопада надіслано дипломатичну ноту президентові США Вудро Вільсону: «Утворивши державу 19 жовтня 1918 р. у Львові, ми визначили границю цієї держави тільки провізорично, вичікуючи Вашого рішення, Пане Президенте, стараючися оминути захоплення навіть найменшого клаптика землі, який не був заселений Українцями в переважаючій більшості, і дотримуючись справедливих принципів Ваших, Пане Президенте, у цих границях. Українська Національна Рада представляє цю державу і старається не допустити ніякого нелюдського вчинку, а при тім не допускається насильного переступлення влади, яку вона має в руках…» Наприкінці Є. Петрушевич просив американського президента допомогти у припиненні кровопролиття в краї і виступити у ролі арбітра українсько-польського конфлікту. Подібне прохання до Білого Дому містила й декларація Українського сойму США, який відбувся 14–16 січня у Вашинґтоні[239].

Надалі дипломатична активність галичан різко зростає – як з Києвом, Прагою, Будапештом[240], так і з далекими західними партнерами. І чи найважливішим завданням було добитися визнання на міжнародній мирній конференції, що саме зібралася в Парижі. Туди виїхала делегація на чолі з Василем Панейком, що спершу входила до складу спільної делегації УНР, а потім усамостійнилась.

Для протидії польській шовіністичній пропаганді у європейських засобах масової інформації наприкінці 1918 р. у «Французькому готелі» Відня розмістилася Українська пресова служба. Невдовзі вона стала найголовнішим українським інформаційно-пропагандистським осередком у Європі. Її працівники (Ю. Сербишок, І. Проць, В. Бринзан, І. Бринзан, О. Кущак та ін.) підтримували контакт із рідним краєм через телефонні лінії Відень – Будапешт – Стрий – Станиславів, а після окупації краю – радіостанції Кошіце і Кам’янця-Подільського або ж авіапоштою. Чималу допомогу службі надали український дипломат В’ячеслав Липинський, посол Микола Василько, знані професори географ Степан Рудницький і юрист Станіслав Дністрянський. За їх участю було підготовлено і видрукувано низку брошур англійською і французькою мовами: «Українці і війна», «Західна Україна», «Війна на Україні і большевизм», «Чому йде у Східній Галичині війна між українцями і поляками», «Україна і мирова конференція», «Українці, світова війна і чому українці і поляки воювали проти себе у Східній Галичині?», «Галичина». Організовувались за європейським звичаєм чаювання у вітальнях для іноземних дипломатів і журналістів. До червня 1919 р. пресову службу утримувало посольство ЗУНР, опісля, до осені 1920 р, воно перебувало під егідою віденського посольства УНР[241].

Розпочато нав’язування дипломатично-консульских взаємин. Одним з перших відкрито представництво у Києві (діяло до 22 січня 1919 р). Згодом – у Празі (з 18 грудня 1918 р. його очолював Степан Смаль-Стоцький), Відні і Будапешті. Основна частина із 15 дипломатичних осередків ЗУНР[242] була створена урядом уже в екзилі. Провідниками цієї нелегкої роботи стали міністри закордонних справ – 35-річний Василь Панейко і його наступник 44-річний Лонгин Цегельський.

Уродженець Золочівщини Василь Панейко був знаний у першу чергу як вправний журналіст. У 1907 р. він став співробітником «Діла», а через п’ять років – редактором цього часопису. Був першим держсекретарем закордонних справ ЗУНР, обирався заступником голови української делегації на Паризьку мирну конференцію. У 1926 р. повернувся до рідного «Діла» вже як закордонний кореспондент, головно з Парижа. 1945 р. він переїхав до Нью-Йорка, а 1955-го – до Венесуели. Помер 1956 р.

Лонгин Цегельський походив із містечка Кам’янка-Струмилова і був нащадком священичих родів Цегельських і Дзеровичів, які мають чималі заслуги перед українською церквою і народом. Після закінчення Львівського університету кілька років займався адвокатською практикою, але остаточно залишив її, віддавшись журналістиці й політичній діяльності як член національно-демократичної партії: був редактором львівських часописів «Свобода», «Діло», «Українське слово». У роки світової війни – голова Головної Української Ради. 4 січня 1919 р. він призначений керівником державного секретаріату зовнішніх справ ЗОУНР, а з 22 січня – ще й заступником міністра зовнішніх справ УНР. З 1920 р. проживав у США. Останні роки свого життя редагував часопис «Америка». Помер у редакційному помешканні 13 грудня 1950 р. Через два десятиліття у видавництві «Булава» опубліковано його книгу «Від легенд до правди: спомини про події в Україні, зв’язані з Першим Листопадом 1918 р.» (Філадельфія, 1960).

Радуйся, з’єдненна Українська земле!

Криваві бої з пілсудчиками у Львові та околицях, сутички з румунськими частинами під Снятином і Надвірною показали, що здолати натиск агресорів самотужки буде непросто і, очевидно, нереально. Це і спонукало уряд ЗУНР звернутися за допомогою до наддніпрянських побратимів, які з хвилюванням стежили за народною революцією в Галичині.

Ще 22 жовтня 1918 р. галицьких українців привітала Чорноморська Українська Рада і Український Національний Союз[243]. 6 листопада київська «Нова Рада» опублікувала звернення Головної Ради Галицьких, Буковинських і Угорських Українців (Київ):

«До синів України. То, чого ми так бажали обминути, сталося. В українській частині Галичини ллється вже кров. На полях падають голови синів українських селян, які нападені, бороняться і змагаються в кровавім бою зі своїми віковічними ворогами: польською шляхтою та й тими, що з нею разом тягнули всі соки з українського народа. На галицьких полях має рішитися одна із великих подій в життю цілого українського народа.

На поміч, до зброї! Дужі голоси Українського народу в Галичині не просять помочі, а приказують всім, у кого б’ється серце свідомого українця, негайно стати поруч з ними до посліднього бою. Се в першій мірі відноситься до українців Галичини, Буковини і Угорщини, які в сю хвилю пробувають поза межами свого краю.

Хто не хоче, аби храми Божі, як давно за часів Польщі, віддавалися в аренду, хто не хоче, аби місця, де вони родилися, були поруйновані, хто не хоче знайти моральних і фізичних побоїв, хто не хоче в ярмі ходити, хай негайно стає в ряди.

До зброї! До всіх свідомих синів цілої України від Сяну аж по Кубань кличемо. Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам галичанам. Покажіть ще раз, як за часів Богдана, що всі ви одною душею, одним тілом з віками гнобленими галичанами.

Нам потрібний зараз корпус смілих, завзятих синів України, потомків славного козацтва. Січові стрільці з Галичан, які зібрались над Дніпром біля Києва, мають негайно перевести організацію військової помочі для Галичини. Правильна організація вимагає не їхати окремими відділами, а