Читати книгу - "Меч приречення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Даремне ти соромишся, чоловіче добрий, — безтурботно сказав трубадур. — Бо у мене грошей ніт. Але ми про це поговоримо пізніше.
— Ні, — холодно сказав корчмар. — Поговоримо вже. Кредит вичерпано, вельможний пане поете. Ніхто ще мене не здурив двічі підряд.
Горицвіт повісив лютню на гачку, що стирчав зі стіни, сів за столом, зняв капелюшка і замислено розгладив прип’яте до нього пірце білої чаплі.
— Геральте, маєш гроші? — спитав із надією.
— Не маю. Все, що в мене було, пішло на куртку.
— Недобре, недобре, — зітхнув Горицвіт. — Холера, ні живої душі, нікого, хто міг би поставити. Господарю, чому в тебе сьогодні так порожньо?
— Для звичайних гостей зарано. А мулярські челядники, ті, що лагодять святиню, вже встигли побувати і повернулися на будову, забравши майстра.
— І нікого, нікогісінько?
— Нікого окрім вельможного купця Бібервельта, що снідає у великому ванькирі.
— Деїнті є? — втішився Горицвіт. — Було одразу з тієї бочки. Ходімо до ванькиру, Геральте. Знаєш Деїнті Бібервельта, половинчика[23]?
— Ні.
— Дарма. Познайомишся. Ого! — заволав трубадур, намірившись до бічної кімнати. — Чую від заходу вітер і запах супу з цибулі, радує він мої ніздрі. Ку-ку! То ми! Несподіванка!
За центральним столом ванькиру, під стовпом, прикрашеним гірляндами часнику та пучками зілля, сидів пизатий[24], кучерявий половинчик у фісташковій камізельці. У правиці тримав дерев’яну ложку, лівицею притримував глиняну миску. На вигляд Горицвіта і Геральта половинчик нерухомо завмер, розтуливши рота, а його великі горіхові очі широко розплющилися від страху.
— Честь, Деїнті, — сказав Горицвіт, весело помахуючи капелюшком. Половинчик далі не міняв позиції та не закрив рота. Як помітив Геральт, його рука ледь тремтіла, а довге пасемко вареної цибулі, що звисало з ложки, коливалося наче маятник.
— Віііі… вітай, Горицвіте, — пробелькотів і голосно ковтнув слину.
— В тебе гикавка? Хочеш, налякаю? Бережися: на рогатці[25] бачили твою жінку. От-от з’явиться тут. Гарденія Бібервельт власною персоною. Га, га, га!
— Що з тебе за дурень, Горицвіте, — докірливо сказав половинчик. Горицвіт знову дзвінко розсміявся, одночасно беручи два складні акорди на струнах лютні.
— Ну, бо міна в тебе, брате, напрочуд дурна, а на нас ти так витріщаєшся, наче би ми мали роги і хвости. Чи ти відьми́на злякався? Що? Може, гадаєш, що відкрито сезон полювання на половинчиків? Може…
— Припини, — не витримав Геральт, підходячи до столу. — Вибач, друже. Горицвіт пережив сьогодні тяжку особисту трагедію і ще не отямився. Намагається дотепом замаскувати смуток, пригноблення і сором.
— Не кажіть мені, — половинчик урешті висьорбав вміст ложки. — Я й сам угадаю. Веспуля нарешті вигнала тебе втришия? Так, Горицвіте?
— Я не вдаюся у розмови на делікатні теми з особами, які самі жеруть і п’ють, а приятелів змушують стояти, — відповів трубадур, після чого, не чекаючи запрошення, сів. Половинчик зачерпнув ложку супу і облизав звисаючі з неї нитки сиру.
— Що правда, то правда, — сказав похмуро. — Ну то запрошую. Сідайте і чим хата багата. З’їсте цибуляної поливки[26]?
— Зазвичай я так рано не їм, — закопилив губу Горицвіт. — Але нехай уже, з’їм. Лише не натщесерце. Гей, господарю! Пива, як ваша ласка! А поспішіться!
Дівчина з вражаюче товстою косою, що сягала сідниць, принесла кухлі та миски з супом. Геральт, приглянувшись до її округлого, покритого пушком обличчя, вирішив, що дівчина мала б гарні вуста, якби не забувала їх закривати.
— Лісова дріадо! — гукнув Горицвіт, хапаючи дівчину за руку і цілуючи внутрішню сторону її долоні. — Сильфідо! Чарівнице! Божественна істото з очима немов блаватні озера! Ти гарна як ранок, а форма твоїх піврозтулених вуст серце моє…
— Дайте йому пива, швидко, — заячав Деїнті. — Бо трапиться нещастя.
— Не трапиться, не трапиться, — запевнив бард. — Правда, Геральте? Мало на світі знайдеться людей, спокійніших, аніж ми двоє. Я-бо, пане купче, поет і музи́ка, а музика злагіднює звичаї. Натомість присутній тут відьми́н винятково для потвор небезпечний. Представляю тобі: це Геральт із Ривії, гроза стриг, вовкулак та всілякої нечистої сили. Ти, мабуть, чув про Геральта, Деїнті?
— Чув, — половинчик з підозрою глипнув на відьми́на. — А що ж… Що ж ви поробляєте у Новіграді, пане Геральте? Чи ж тут якісь страшні монстри з’явилися? Чи ви… гм, гм… при службі?
— Ні, — посміхнувся відьми́н. — Я тут для розваги.
— О, — сказав Деїнті, нервово перебираючи волохатими стопами, що висіли півліктя над підлогою. — Це добре.
— Що добре? — Горицвіт ковтнув ложку супу і запив пивом. — Може, ти маєш охоту підтримати нас, Бібервельте? Маю на увазі, в розвагах. Ну то й чудово. Тут, під «Наконечником Списа», маємо намір закропитися. А потім плануємо заскочити до «Пасифлори», це дуже дорогий і добрий дім розпусти, де ми зможемо зафундувати собі напівельфійку, а, хтозна, може навіть чистокровну ельфійку. Але потребуємо спонсора.
— Кого?
— Того, хто заплатить.
— Я так і думав, — буркнув Деїнті. — Мені прикро. По-перше, в мене ділова зустріч. По-друге, брак мені коштів на фундування таких розваг. По-третє, до «Пасифлори» пускають винятково людей.
— А ми хто такі, сичі чи пугачі? Ах, розумію. Половинчиків туди не впускають. Це правда. Маєш рацію, Деїнті. Це Новіград. Столиця світу.
— Так… — сказав половинчик, усе ще дивлячись на відьми́на і дивно кривлячись. — То я вже піду. В мене зустріч…
Двері ванькиру з гуркотом відчинилися і до приміщення увірвався…
Деїнті Бібервельт.
— Богове! — закричав Горицвіт.
Половинчик, що стояв у дверях, нічим не відрізнявся від того половинчика, що сидів за столом. Якщо не зважати на те, що половинчик за столом був чистим, половинчик у дверях — брудним, пошарпаним і пом’ятим.
— Піймав я тебе, сучий хвосте! — заревів брудний половинчик, кидаючись у бік стола. — Ти злодію, ти!
Його чистий близнюк зірвався, перевертаючи дзиґлик і скидаючи посуд. Геральт зреагував рефлекторно та блискавично, — схопивши з лави меч у піхвах, тяжким поясом шмагонув Бібервельта через карк. Половинчик гепнув на підлогу, покотився, пірнув Горицвітові між ноги і накарачках поплазував до виходу, а його кінцівки раптом видовжилися, наче павучі лапи. Побачивши це, брудний Деїнті Біберльт вилаявся, завив і відплигнув, із гуркотом лупнувши спиною об дерев’яну перегородку. Геральт відкинув піхви меча і копняком прибрав з дороги крісло, кинувшись у погоню. Чистий Деїнті Бібервельт, що вже нічим, окрім кольору камізельки, не нагадував Деїнті Бібервельта, перескочив поріг, наче коник-стрибунець, убіг до загальної зали, зіштовхнувшись із панянкою, яка мала напіврозтуленого ротика.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Меч приречення», після закриття браузера.