Читати книгу - "Сон кельта"

ентузіазму, Аліса, проте, з великою готовністю стала допомагати йому порадами, книжками, розмовами, коли вони пили чай із галетами або млинцями, намащеними сметаною й мармеладом. У ті перші місяці 1904 року Аліса Стопфорд Ґрін була його подругою, його вчителькою, його провідницею в стародавнє минуле, в якому історія, міф і легенда — реальність, релігія і художня вигадка — змішувалися, щоб утворити традицію народу, який зумів зберегти себе, попри антинаціональний тиск імперії, зберегти свою мову, свою манеру буття, свої звичаї, щось таке, чим кожен ірландець, протестант чи католик, віруючий чи атеїст, ліберал чи консерватор, мусить пишатися й мати за обов’язок боронити його. Ніщо так не допомогло Роджерові заспокоїти свій дух, вилікувати його від тих моральних ран, яких завдала йому подорож до Верхнього Конго, як дружба з Морелем і з Алісою. Одного дня, прощаючись із Роджером, який, попросивши у Форін-Офісі відпустку на три місяці, готувався виїхати в Дублін, Алісаісторик йому сказала:

— Ти собі усвідомлюєш, що ти перетворився на знаменитість, Роджере? Усі говорять про тебе тут, у Лондоні.

Власне кажучи, він майже не помічав своєї популярності, бо ніколи не був марнославним. Але Аліса сказала правду. Публікація його «Звіту» британським урядом відбилася грандіозним відлунням у пресі, в парламенті, в політичних колах і в громадській опінії. Нападки на нього в офіційних публікаціях Бельгії та в статтях англійських газетярів, пропагандистів політики Леопольда Другого лише підсилювали його образ великого борця за справедливість. У нього брали інтерв’ю представники преси, його запрошували виступити на публічних зустрічах і в приватних клубах, на нього дощем посипалися запрошення до ліберальних і антиколоніальних салонів, повсюди друкувалися статті, в яких підіймали на захмарну височину його «Звіт» і його відданість справі справедливості та свободи. Кампанія на захист Конго здобула новий імпульс. Преса, церкви, найпередовіші прошарки англійського суспільства, нажахані відкриттями «Звіту», вимагали, щоб Велика Британія попрохала своїх союзників скасувати постанову західних держав про передачу Конго королю Бельгії.

Розгублений від такої несподіваної слави — люди впізнавали його в театрах і ресторанах і з симпатією показували на нього пальцем на вулицях, — Роджер Кейсмент виїхав до Ірландії. Кілька днів побув у Дубліні, але незабаром подався до Ольстеру, до провінції Північний Антрим, у Маґерінтемпл-гауз, родовий будинок його дитинства та юності. Будинок успадкував його дядько й тезко Роджер, син його двоюрідного діда Джона, який помер 1902 року. Тітка Шарлотта досі була жива.

Вона прийняла його з великою приязню, як і інші його родичі, двоюрідні брати й сестри та племінники й племінниці. Але він відчував, що між ним і його батьківською родиною виросла невидима стіна, адже всі вони залишалися переконаними патріотами Англії. А проте краєвид, що оточував Маґерінтемпл, великий будинок, вимуруваний із сірих каменів, оточений яворами, які чинили впертий опір просякнутим морською сіллю вітрам, хоча більшість із них були задушені плющем, тополі, в’язи та абрикосові й персикові дерева, що височіли над луками, де паслися вівці, а з протилежного боку море, видовище острова Ретлін та містечка Баллікасл з його білими будиночками схвилювали його до нутра кісток. Стайні й сад за будинком, великі будівлі з оленячими рогами на стінах, а також стародавні села Кушендан і Кушендол, де були поховані багато поколінь предків, розбудили спогади його дитинства й наповнили його ностальгією. А його нові уявлення й почуття щодо своєї країни сприяли тому, що це перебування, яке триватиме кілька місяців, перетвориться для нього на ще одну велику авантюру. Авантюру приємну, на відміну від його подорожі у Верхнє Конго, яка збадьорювала його й давала йому відчуття, що, переживаючи її, він змінює шкіру.

Він привіз із собою чимало книг, граматик та нарисів, які рекомендувала йому Аліса, й присвячував багато годин читанню про ірландські легенди й традиції. Намагався вивчити ґельську мову, спочатку самостійно, але зрозумівши, що ніколи не зможе так її опанувати, знайшов учителя, який давав йому уроки двічі на тиждень.

Але насамперед він почав знайомитися з новими людьми графства Антрим, які, хоч і уродженці Ольстеру та протестанти, як і він, не були юніоністами. Навпаки, вони намагалися зберегти особливість стародавньої Ірландії, боролися проти англізації країни. Закликали повернутися до стародавньої ірландської мови, до традиційних пісень і звичаїв, висловлювали протест проти вербування ірландців до англійського війська і мріяли про Ірландію усамітнену, відгороджену від новітнього руйнівного індустріалізму, Ірландію, яка жила б сільським буколічним життям, незалежну від Британської імперії. Саме тоді Роджер приєднався до Ґельської ліги, яка боронила ірландську мову й культуру Ірландії. Її девізом стало «Син Файн» («Ми самі-одні»). Коли Лігу було засновано в Дубліні, в 1893 році, її президент Дуглас Гайд нагадав аудиторії у своїй вступній промові, що на той час було опубліковано ґельською мовою лише шість книжок. Роджер Кейсмент познайомився з наступником Гайда, Еойном Мак-Нейлом, професором стародавньої й середньовічної історії Ірландії в університетському коледжі, з яким він заприязнився. Він почав ходити на лекції, конференції, літературні концерти, марші, конкурси у школах та будівництва пам’ятників національним героям, які відбувалися за ініціативою «Син Файн». І він почав писати політичні статті, захищаючи ірландську культуру, підписуючись псевдонімом Shan van Vocht (Убога бабуся), який запозичив зі стародавньої ірландської балади, що її мав звичай наспівувати. Водночас він зблизився з групою жінок, серед яких були іспанка Ґалґорм Роуз Мод Янґ, Ада Макнейл і Маргарет Доббз, котрі подорожували по селах провінції Антрим, записуючи стародавні легенди ірландського фольклору. Завдяки їм він послухав сеаннаяу або мандрівного оповідача, на одному з народних ярмарків, хоч ледве міг зрозуміти одне або два слова з того, що він розказував.

Якось увечері в одній із суперечок в Маґерінтемпл-гаузі зі своїм дядьком Роджером Кейсмент, розпалившись, заявив: «Я переконаний ірландець, і тому я ненавиджу Британську імперію».

Наступного дня він одержав листа від дюка де Арджил, який повідомляв, що уряд Його Величності вирішив нагородити його орденом Лицаря Святого Михаїла і Святого Ґеорґа за його відмінну службу консулом у Конго. Роджер попросив пробачення, що не може бути присутнім на церемонії, пославшись на те, що захворювання коліна не дасть йому змоги опуститися навколішки перед монархом.

VII

— Ви мене ненавидите й не можете цього приховати, — сказав Роджер Кейсмент.

Шериф на мить розгубився, але потім кивнув головою, скорчивши гримасу, яка на мить спотворила його розпухле обличчя.

— Я не маю причин це приховувати, — промурмотів він. — Але ви помиляєтеся. Я не відчуваю ненависті до вас. Я вас зневажаю. Зрадники на більше не заслуговують.

Вони йшли по цегляному коридору в’язниці до кімнати побачень, де на злочинця