Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

Берхтесгадені, а на другому — з білявою дівчинкою, яка дарує йому квіти. Доповнювали куточок кинджали з пам’ятними написами та партійні значки.

Гребера це недуже здивувало. Таке йому траплялося бачити вже не раз. Культу диктатора поклонялося багато людей.

— Вона тут і свої доноси пише? — запитав Гребер.

— Ні, вона їх складає за письмовим столом мого батька.

Гребер оглянув письмовий стіл. Це був старовинний секретер із

полицями і кришкою на роликах.

— Він надійно замкнений, — мовила Елізабет. — Проникнути всередину неможливо. Я вже не раз пробувала.

— Це вона донесла на твого батька?

— Я точно не знаю. Відтоді, як його забрали, від нього не було жодної звістки. Вона ще до того жила тут зі своєю дитиною. Займала одну кімнату. Коли ж батька забрали, вона одержала ще дві його кімнати.

— Ти гадаєш, що вона написала донос саме для цього? — спитав Гребер.

— А чому б і ні? Нерідко підстав буває ще менше.

— Звичайно. Але цей «вівтар» наштовхує мене на думки, що твоя сусідка належить до фанатичок з бригади плоскостопих.

— Ернсте, — гірко мовила Елізабет. — Невже ти справді гадаєш, що фанатизм не може поєднуватися з прагненням до наживи?

— Чому ж, буває й так. Навіть часто. Дивно тільки, що про це завжди забувають! Є банальні речі, які людина випадково десь почула, а потім несвідомо повторює їх. Світ не ділиться на полички з етикетками. А людина тим паче. Цілком можливо, що ця зміюка любить свою дитину, чоловіка, квіти й захоплюється абстрактним благородством. У доносі на батька вона написала щось суттєве чи все вигадала?

— Батько був доброзичливий, необережний і, очевидно, вже давно під підозрою. Не кожний промовчить, коли йому щодня доводиться вислуховувати у власній квартирі партійні промови.

— А ти не знаєш, що він сказав?

Елізабет стенула плечима.

— Він більше не вірив у те, що Німеччина виграє війну.

— У це тепер багато хто не вірить.

— І ти?

— І я. А тепер ходімо звідси. А то ця сатана ще застане тебе тут: від неї можна чекати чого завгодно!

Елізабет усміхнулась:

— Не застане. Я замкнула вхідні двері. Вона не може зайти.

Дівчина підійшла до дверей і відсунула засув. «Слава Богу, — подумав Гребер. — Коли вже вона великомучениця, то хоч обережна й не дуже мучить себе докорами совісті».

— Тут пахне, як на кладовищі, — сказав він. — Це, мабуть, зіпріло оте прокляте дубове листя. Давай трохи вип’ємо. — Він знову наповнив чарки. — Тепер я розумію, чому ми відчуваємо себе старими. Надто багато ми надивилися всілякого лайна. Лайна, що його розворушили люди, які старші від нас і яким варто було б не забувати про розум.

— А я не почуваю себе старою, — заперечила Елізабет.

Він окинув її поглядом. Справді, вона зовсім не скидалася на стару.

— Ну й радій! — відповів Ернст.

— Я лише почуваю себе ув’язненою, — додала дівчина. — А це гірше, ніж старість.

Гребер сів у крісло в стилі бідермайєр.

— Хтозна, чи не донесла ця баба вже й на тебе, — промовив він. — Може, їй кортить заволодіти всією квартирою. Навіщо тобі чекати? Тікай звідси! Прав у тебе ніяких, ти ж сама це розумієш.

— Так, я це розумію.

Елізабет раптом видалася Греберові впертою і безпорадною.

— Це ніби забобон, — раптом проказала вона поквапно та змучено, так наче вже тисячу разів повторювала це сама собі. — Поки я тут, я вірю в повернення батька. Якщо ж виїду звідси, це означатиме, що я залишила його в біді. Ти це розумієш?

— Тут нема чого розуміти. Це просто робиш. І все. Навіть коли це безглуздо.

— Гаразд.

Елізабет взяла чарку й випила. У передпокої заскреготав ключ.

— Ось і вона, — сказав Гребер. — Вчасно. Очевидно, збори закінчилися рано.

Вони прислухалися до кроків у передпокої. Гребер поглянув на грамофон.

— У тебе є що-небудь, крім маршів? — запитав він.

— Немає. Але марші гучні. Інколи, як починає кричати тиша, доводиться глушити її найголоснішим, що маєш.

Гребер здивовано звів на неї погляд.

— Цікаву розмову ми завели! А в школі нам щодня втовкмачували в голову, що юність буцімто найромантичніша пора життя.

Елізабет розсміялася. У передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.

— Я не вимкнула світло, — пошепки пояснила Елізабет. — Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.

— Куди ми підемо? — спитав Гребер на вулиці.

— Не знаю. Куди-небудь.

— Чи немає тут поблизу якоїсь кав’ярні, пивниці чи бару?

— Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.

— Давай.

Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлспляц, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося на величезний морг із домовинами-квартирами, на нескінченну похоронну процесію.

— Що тут діється? — запитав Гребер. — Де люди? Сьогодні на вулицях ще пустельніше, ніж учора.

— Очевидно, всі сидять по домівках. Уже кілька днів не було нальотів. Але люди не наважуються вийти на вулиці. Чекають наступного нальоту. Так завжди. Тільки відразу ж після бомбардування люди виходять на вулицю.

— Уже й тут свої звички?

— Авжеж. А хіба там у вас їх немає?

— Є.

Вони йшли вулицею, на якій не залишилося жодного цілого будинку. Кошлаті хмари пливли небом, і крізь них на землю сіялося мінливе місячне світло. Між руїнами ворушились якісь тіні, схожі на примарних каракатиць. Раптом десь затарабанили тарілки.

— Слава Богу! — мовив Гребер. — Тут люди їдять. Або п’ють каву. Принаймні вони живі.

— Мабуть, п’ють каву. Сьогодні її саме давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.

— Бомбардувальну каву?!

— Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.

— Як на передовій. Там перед наступом дають горілку й тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!

— Сто грамів.

Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.

— Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-небудь шинок?

— Я не хочу в шинок. Там я себе почуваю, немов у бомбосховищі. На вікнах штори, кругом напівтемрява!

— Тоді