Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

тобі таке розповів?

— Співробітники. А начальство тоді послало до тебе на цю розмову.

— І хто ж твоє начальство?

— Це я тобі зможу сказати тільки тоді, коли ти погодишся в нас працювати.

Не дипломат, а партизан якийсь. Недооцінив його Губченко, недооцінив.

— Боюсь, ти мене переоцінюєш. То була забавка, зробив собі таку й тобі таку зробив. По дружбі. Це зовсім не те, що будувати прилади. А що вам, до речі, треба зробити?

— Один прилад.

— Слухай, Коміренку, не темни! Як я можу на щось погодитися, не знаючи, про що йдеться. Мені не двадцять років, аби вважати, що я з будь-якою роботою впораюсь, якщо за неї добре платитимуть. — Губченко вирішив удати, ніби роздратувався.

— Вибач, я не можу тобі всього сказати. — Дипломат аж спітнів. — Але це такий прилад, який ти зможеш зробити. Принаймні ніхто інший його не зробить. Він нам дуже потрібен. Я розповідав тобі трохи про мою роботу… Ну от…

«Ну от! — подумав Губченко. — Тепер він знову почне говорити про свою роботу». Втім, це вже обіцяло бути не таким занудним, як тоді в кав’ярні.

— Ну от… — повторив партизан. — Вона, як я казав, досить успішно просувається. Може, навіть надто успішно…

— Як це?

— Ну, дещо почало виходити з-під контролю. Ми не знаємо, що може статися. Розумієш, не хочеться випустити джина з пляшки.

— Ого! Аж так серйозно?

— Не знаю… Може бути серйозно. Тобто нам треба все прорахувати, зрозуміти, куди нас може привести подальша робота.

— Так, а я тут до чого?

— Ну, виникла така ідея, щоб ти зробив прилад, який зможе прорахувати всі можливі прогнози. Розумієш?

І Губченко зрозумів. Спина його вкрилася холодним потом. У ногах він відчув слабкість. Здалося, що в повітрі закінчився кисень.

Він підвівся й підійшов до вікна. Потім сів на стіл. Знову підвівся. От і все. Недаремно кажуть, що ідеї літають у повітрі. Його ідея вже спала на думку іншим. А це означає, що її ще хтось реалізує. Ну й хай. Ще побачимо. В одному Губченко ні на мить не засумнівався: він твердо знав, що не виконуватиме цього замовлення й не зробить для них — хоч би ким вони були й хоч би які гроші пропонували — ще однієї МГ.

4. Лісовий роман

Точний вислів

Коли повернувся Івась, Марічка сиділа навпочіпки, притулившись спиною до ступи.

— Я ж тобі сказав не вилазити! — невдоволено мовив він.

— Тебе так довго не було, в мене ноги заніміли. А тут нікого взагалі немає — ніхто не потрапить сюди.

Івась подивився на сонце. Воно стояло високо в небі, прозирало зайчиками крізь мереживо з раннього листячка.

— Полетимо по видному? — запропонувала Марічка.

— Та від кого нам критися! — погодивсь Івась.

І вони полізли до ступи. Спершу він підсадив дівчинку, а потім поліз і сам. Та не встиг торкнутися дерев’яної стінки, як вона ніби здригнулася.

— Тихо, тихо, твариночко! — Марічка ніжно погладила ступу.

Івась обережно заліз до ступи, й вони полетіли. В небі ступа поводилася нервово — сіпалася, зненацька нахилялася. Вони ледь не загубили рогача. Були напружені й знервовані самі. Тільки як побачили хати свого села, трохи заспокоїлись. Але надто рано.

Уже й приземлилися на порожнє подвір’я Лисого, Івась висадив Марічку, а коли спробував вилізти сам, ступа раптом повалилася на бік і покотилася подвір’ям — прямо до рогу. Ще мить — і йому просто відріже голову. Й нічим зарадити він не міг, його крутило в ступі, він бився головою об землю й, схоже, був уже непритомний.

Марічка блискавкою кинулася навперейми, опинилася між стіною хати й ступою. Не було в неї ні таких сил, ні такої маси, щоб зупинити ступу. Просто замість одного мертвого буде двоє. Однак їм пощастило. В останню мить ступа зачепилася за горбок, розвернулася й відкотилася вбік.

Нижня половина Івася була в ступі, а верхня лежала на землі, очі безтямно дивилися в небо. Марічка стояла така ж бліда, як і він, не в змозі поворухнутися.

— А я бачила, як ви прилетіли! — радісно вигукнула, вбігаючи на подвір’я, Наталочка. — Ох же ж і дістанеться вам!

— А де всі? — подав голос Івась, і Марічка скрикнула:

— Ти живий!

— Мені здається, — роздумливо сказала Наталочка, — що він живий.

Вони удвох заходилися витягати Івася з поваленої ступи. Втім, допомоги від них було не багато. Радше вони заважали йому.

— Облиште! — суворо сказав він.

І коли дівчатка ображено відійшли від нього, виліз зі ступи, спробував випростатися на повен зріст, але заточився й схопився рукою за гілку яблуні, щоб не впасти.

— Це в тебе просто голова закрутилася! — пояснила йому Марічка. Мабуть, їхній політ не лишився поза увагою, бо вже прибіг Лисий, а за ним — Вухань.

Марічка стрибнула Лисому на руки й розплакалася. Та ще й так гірко, так винувато — ну як її сварити! Лисий гнівно подивився на Івася, мовляв, ти бачиш, до чого довів дитину. Та й справді — Івась старший, уся вина — на ньому. Лисий, як і всі інші, розумів, що мала була просто знаряддям у руках брата. Без неї він би нікуди не долетів, та й не повернувся б, можливо.

Аж ось і Леля, захекана, злякана. І прожогом до Марічки.

— Ти ціла? Все гаразд? — обмацала голову, плечі, руки.

Тоді до Івася.

— Голодний? Навіщо ви перекинули ступу? Нічого не сталося? Ходімте поїсте, хутенько!

— Ну, ти й… той… — висловився й Вухань з осудом, але водночас і з захватом. Однак Леля вже тягла Марічку та Івася до хати. Лисий підібрав рогача, мітлу, вставив рогача в отвори внизу ступи, поставив її дном на землю, а потім поніс додому.

Коли їх не було, думав, уб’є. Потім підбирав слова: як буде шпетити Івася й дорікати Марічці, що вона з ним нечесна. А зараз відчував, що всі ті слова кудись поділися, не міг згадати жодного. В голові нічого кращого за те, що сказав Вухань, не було. Повернулися, дякувати лісу. Живі, здорові й неушкоджені. Голодні, щоправда. Ну, то нічого, їх Леля зараз натовче їжею під горло. Дихати не зможуть.

Добрий апетит — велике діло

За столом Марічка справді наминала так, ніби поставила собі за мету напхапти живіт на тиждень. Івась і той менше їв. Він, щоправда, теж не сидів без діла, але відкушував потрохи, й це давало йому можливість розповідати про те, що було. Розповідав він неквапливо, дуже детально, навіть дещо байдужим тоном, кожному хотілось урвати й спитати, чим усе