Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

книжки складається з радісних напіврелігійних історій в’язнів, що «перековуються» через роботу на каналі. Багато з таких перевтілених в’язнів — кримінальні злочинці, проте не всі. На відміну від нарису Горького про Соловецький табір, у якому присутність політичних в’язнів оминається або зводиться до мінімуму, «Канал» розповідає про деякі яскраві приклади перетворення політичних в’язнів. Скутий «кастовими забобонами колишній "шкідник" інженер Маслов» намагається приховати від інших «неясні і глибокі процеси перебудови своєї свідомості, які безперервно у ньому наростали». Інженер Зубрик, екс-саботажник з робітничого класу, «чесно заслужив право знову повернутися в лоно класу, в якому народився»[298].

Проте «Канал імені Сталіна» — це аж ніяк не єдиний тогочасний літературний твір, що прославляє «перековуючу силу» таборів. Ще один яскравий приклад являє собою п’єса Миколи Погодіна «Аристократи» — комедія про Біломорський канал, не в останню чергу вона цікава зверненням до давньої більшовицької теми: «привабливості» злочинців. Вперше поставлена у грудні 1934 року, п’єса Погодіна (за якою згодом було знято фільм, що називався «В’язні») не звертає уваги на куркулів і політичних, які становили основну масу в’язнів — будівників каналу, натомість описуючи веселі витівки табірників-бандитів («аристократів» із назви) з використанням вкрай пом’якшеного варіанта злочинного жаргону. Правда, звучать у п’єсі одна чи дві зловісніші ноти. Так, один злочинець «виграє» у карти дівчину, що означає, що його суперник повинен спіймати її і примусити віддатися переможцеві. У п’єсі дівчина тікає; в реальному житті їй, імовірно, поталанило б менше.

В кінці, однак, усі зізнаються у колишніх злочинах, прозрівають і починають з ентузіазмом працювати. Співається пісня про благотворну дію каналу на тих, які раніше «були жорстокими бандитами, ненавиділи працювати, крали у людей»[299].

У ті часи п’єсу вітали як нову радикальну форму театрального мистецтва. Польський соціаліст Єжи Гліксман, який дивився «Аристократів» 1935 року в Москві, писав про свої враження:

«Замість звичайного місця сцену влаштували посередині великого залу, глядачі розмістилися навколо неї. Мета режисера полягала в тому, щоб наблизити глядачів до дії п’єси, подолати провалля між актором і глядачем. Завіси не було, а обстановка на сцені — вкрай проста, майже як у єлизаветинському театрі… тема — життя у трудовому таборі — захоплювала сама по собі»[300].

За межами таборів така література виконувала дві функції. З одного боку, вона відігравала певну роль у триваючій кампанії виправдання швидкого зростання таборів в очах скептично налаштованої іноземної громадськості. З іншого боку, вона, ймовірно, служила для того, щоб заспокоювати радянських громадян, занепокоєних насильством колективізації й індустріалізації, обіцянкою щасливого кінця: навіть жертвам сталінської революції дається шанс відродитися у трудових таборах.

Пропаганда давалася взнаки. Після перегляду «Аристократів» Гліксман попросив про відвідини справжнього трудового табору. І як же він був здивований, коли невдовзі його відвезли до «показового» табору в Большево неподалік від Москви. Потім він згадував «акуратні білі ліжка і постіль, чудові ванні кімнати. Все було бездоганно чисте». Він зустрівся з групою молодих в’язнів, які розповідали йому ті самі піднесені історії, що їх переказували Горький і Погодін. Він бачив злодія, котрий вчився на інженера. Бачив хулігана, який усвідомив свої помилки і тепер у таборі став комірником. «Яким чудовим міг би бути світ!» — прошепотів Гліксманові на вухо французький кінорежисер. На жаль для Гліксмана, через п’ять років він опиниться на долівці переповненого телячого вагона, який прямуватиме до табору, що не матиме нічого спільного зі зразковим большевським, у компанії в’язнів, котрі дуже відрізнялися від тих, яких він бачив у п’єсі Погодіна[301].

Схожа пропаганда також відігравала певну роль і в самих таборах. Табірні видання і «стінгазети» — аркуші паперу, вивішені на дошках оголошень — вміщували оповідання і вірші того самого типу, що і для «зовнішнього» використання, щоправда, з деякою зміною у наголосах. Типовий приклад — газета «Перековка», що писалася і видавалася в’язнями на каналі Москва-Волга, який почали будувати відразу ж після «успіху» Біломорсько-Балтійського каналу. Заповнена прославленням ударників і розповідями про їхні привілеї («їм не потрібно стояти в строю, їжу їм прямо на столи розносять офіціантки!»), «Перековка» приділяє менше уваги, ніж автори «Каналу імені Сталіна», уславленню духовної трансформації, а більше — розповідям про конкретні привілеї, які можуть отримати в’язні за кращу роботу.

У газеті не так вже й багато розповідається про вищу справедливість радянської системи. У числі від 18 січня 1933 року надруковано промову одного з табірних начальників Лазаря Когана: «Ми не можемо судити, чи хтось справедливо, чи несправедливо засуджений. Це справа прокурора… Ми зобов’язані створити щось цінне для держави вашою роботою, і зобов’язані зробити когось цінного для держави з вас самих»[302].

Також заслуговує на увагу у «Перековці» відкритий і надзвичайно відвертий «відділ скарг». В’язні писали туди, щоб поскаржитися, з одного боку, на «сварки і лайку» у жіночих бараках і «співання слави» — з іншого; на нереальні норми; на нестачу черевиків або чистої нижньої білизни; на непотрібне биття коней; на чорний ринок у центрі Дмитрова, в якому розміщувався штаб табору; та на погане поводження з технікою («немає поганих машин, є тільки погані керівники»). Пізніше така відкритість у висвітленні табірних проблем зникне — вона існуватиме лише у листуванні інспекторів з їхніми московськими повелителями. Однак на початку 1930-х років така «гласность» була цілком звичайним явищем як у самих таборах, так і поза ними. Вона являла собою природну частину наполегливої шаленої кампанії за поліпшення становища, поліпшення роботи, і — понад усе — за те, щоб витримати темпи, яких гарячково вимагало сталінське керівництво[303].

Йдучи сьогодні берегом Біломорського каналу, тяжко собі уявити ту майже істеричну атмосферу. Я побувала тут одного сонного серпневого дня 1999 року у супроводі кількох місцевих істориків. Ненадовго ми зупинилися, щоб подивитися на маленький пам’ятник жертвам каналу у Повенці; на пам’ятнику короткий напис: «Невинним, які загинули під час будівництва Біломорського каналу, 1931–1933». Один із моїх супутників наполіг на тому, щоб за традицією викурити тут цигарку «Біломор». Він пояснив, що марка цигарок «Біломор», колись найпопулярніших у Радянському Союзі, протягом десятиліть була єдиним пам’ятником будівникам каналу.

Неподалік лежав трудпоселок — «селище висланих», — зараз фактично порожній. Великі, колись міцні, типові для Карелії дерев’яні будинки стояли із забитими вікнами. Деякі вже почали хилитися. Місцевий житель, за походженням білорус — він навіть трохи говорив по-польськи, — розповів нам, що кілька років тому хотів був купити один із цих будинків, однак місцева влада не продала. «Зараз усе розвалюється», — сказав він. На маленькому городі за