Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

своїм будинком він вирощував гарбузи, огірки і якісь ягоди. Він запропонував нам випити самогону. З городом і 550 рублями пенсії на місяць — у той час це було приблизно 22 долари — він мав достатньо, за його словами, щоб прожити. Звичайно ж, роботи на каналі не було.

Воно й не дивно: на самому каналі купалися діти і кидалися камінням. У каламутній мілкій воді бродили корови, крізь тріщини в бетоні проріс бур’ян. Біля одного зі шлюзів у маленькому будиночку з рожевими фіранками і справжніми сталінськими колонами сиділа жінка, яка контролювала рівень води; вона сказала нам, що тут за день проходить щонайбільше сім суден, а часто буває по три-чотири. Це було більше, ніж бачив 1966 року Солженіцин, коли він провів на березі каналу цілий день і побачив дві баржі, обидві завантажені дровами. Більша частина товарів тоді, як і тепер, перевозилася залізницею; водний шлях, як розповів йому працівник каналу, такий мілкий, що «навіть підводні човни не можуть пройти його своїм ходом; їх треба вантажити на баржі»[304].

Здається, судноплавний шлях з Балтійського до Білого моря, зрештою, не виявився таким уже й конче необхідним.

Розділ 5

ТАБОРИ РОЗРОСТАЮТЬСЯ

Мы идем, а за нами следом

Всем бригадам весело идти.

Впереди стахановской победой

Нам открылись новые пути…

Старый путь уж будет нам неведом,

Мы из ямы вышли на подъем,

По пути стахановской победы

В жизнь свободную уверенно идем.

Нера Еронина. Газета «Кузница»,

Сазлаг, 1936.[305]

З політичної точки зору Біломорський канал був найважливішим проектом ГУЛАГу тієї епохи. Завдяки особистій зацікавленості Сталіна на його будівництво не шкодували жодних наявних ресурсів. Найширше прославлення його успіху гарантувала масована пропаганда. Та Біломорський канал не був типовим новим проектом ГУЛАГу, з яких він не був ні першим, ні найбільшим.

Насправді навіть ще до будівництва каналу ОГПУ вже почало тихо, без великого пропагандистського галасу, розгортати систему примусової праці по всій країні. На середину 1930-х років система ГУЛАГу вже мала у своєму розпорядженні 300 тисяч в’язнів, розкиданих приблизно по десятьох табірних комплексах і кількох менших тюрмах. 15 тисяч людей працювало в Дальлагу, новому таборі на Далекому Сході. Понад 20 тисяч будували хімічні заводи і працювали на них у Вишлагу, таборі, організованому на базі Вишерського підрозділу СЛОНу на західній частині Уральського гірського хребта. У Сиблагу в Західному Сибіру в’язні прокладали залізниці, виробляли цеглу і валили ліс, а 40 тисяч в’язнів СЛОНу працювали на будівництві доріг, експортних лісозаготівлях і консервували 40% риби, виловленої у Білому морі[306].

На відміну від Біломорського каналу ці табори не були показовими. Хоча вони напевно мали для Радянського Союзу більше економічне значення, туди не посилали бригад письменників. Їхнє існування не було цілком таємним — ще не було, — але ніхто їх і не рекламував: «реальні» досягнення ГУЛАГу не призначалися ні для іноземного, ні для домашнього споживання.

З розростанням таборів також змінювалася і сутність ГУЛАГу. Як і раніше, радянська таємна поліція продовжувала шпигувати за ворогами режиму, допитувати підозрюваних в інакодумстві й вишукувати «таємні змови». Від 1929 року і далі на таємну поліцію також було покладено певну відповідальність за економічний розвиток Радянського Союзу. Протягом наступного десятиліття таємна поліція навіть стане у певному сенсі першопрохідцем — саме нею часто організовувалися дослідження і розробка природних ресурсів Радянського Союзу. Планувалися і споряджалися геологічні експедиції, які мали знаходити вугілля, нафту, золото, нікель та інші корисні копалини, що лежали під мерзлою тундрою в полярних і передполярних районах радянської Далекої Півночі. Поліція вирішувала, які з величезних ділянок лісу будуть вирубуватися для забезпечення валютних надходжень від експорту деревини. Для перевезення цих ресурсів до головних міст та індустріальних центрів Радянського Союзу було побудовано широку мережу автомобільних доріг і залізниць, які пробивалися крізь застарілу транспортну систему через тисячі кілометрів ненаселених пусток. Іноді й самі співробітники поліції брали участь у цих справах, ходили по тундрі, одягнені у теплі хутряні шуби і товсті черевики, й телеграфували про свої відкриття додому в Москву.

Змінювалося і життя в’язнів. Хоча деякі з них продовжували працювати за колючим дротом, добуваючи вугілля чи копаючи траншеї, протягом першої половини 1930-х років в’язні також веслували на човнах полярними річками, носили обладнання геологічних експедицій, готували майданчики для видобутку вугілля і нафти. Вони будували бараки, натягували колючий дріт, ставили охоронні вежі нових таборів. Вони будували переробні заводи, забивали костилі на залізницях і заливали бетоном дороги. Зрештою, вони заселяли нововідкриті території.

Пізніше радянські історики лірично назвуть цей епізод радянської історії «відкриттям Далекої Півночі»: і справді, це було справжнім кроком уперед, порівнюючи з минулим. Навіть в останні десятиліття царського правління, коли Росією прокотилася запізніла промислова революція, ніхто не робив таких інтенсивних спроб розвідати і заселити райони Далекої Півночі країни. Надто суворий клімат, надто багато людських страждань, надто примітивна техніка. Радянський режим переймався цими проблемами менше. Хоча техніка була не набагато кращою, для нього мало важили життя тих, кого він посилав на це «відкриття». Коли хтось із них помре — що ж, знайдуться ще.

Трагедій було дуже багато, особливо на початку цієї нової епохи. Нещодавно було підтверджено правдивість одного особливо страшного випадку, давно відомого з табірного фольклору. Відповідний документ виявили у Новосибірському архіві. Документ підписано інструктором партійного комітету у Наримі (Західний Сибір) і надіслано особисто Сталіну у травні 1933 року. В ньому точно описується прибуття групи депортованих селян — названих «відсталими елементами» — на острів Назіно на річці Об. Селян було вислано з місць їхнього проживання; передбачалося, що вони мають поселитися там, куди вони прибули, і обробляти землю:

«Перший конвой складав 5070 осіб, другий — 1044; разом 6114. Умови транспортування були жахливі: їжі було мало, та навіть її їсти було неможливо, тиснява була такою, що депортовані задихалися від браку повітря… У результаті щоденний рівень смертності становив 35–40 осіб. Однак такі умови життя виявилися розкішними порівняно з тим, що чекало депортованих на острові Назіно… Острів Назіно абсолютно незаселений, там немає жодного населеного пункту… Не було знарядь, зерна, їжі. Ось як починалося їхнє нове життя. 19 травня, наступного дня після прибуття першого конвою, знову почав іти сніг і піднявся вітер. Голодні, виснажені місяцями недостатнього харчування, без даху над головою і без знарядь… вони опинилися у пастці. Вони навіть не могли палити багать, щоб захиститися від холоду. Все більше людей помирало…

Першого дня поховали 295 осіб.