Читати книгу - "Доктор Фаустус"

своєрідна й зворушлива. Звуки, що лилися з хору, наслідували інструментальну музику і викликали в слухачів почуття райської злагоди й блаженства. Всі співали фальцетом, тільки ледь-ледь розтуляли рота й ворушили губами, досягаючи цим дивовижного акустичного ефекту. Звуки відбивалися від невисокої стелі молитовної зали, і здавалося, ніби вони, не схожі ні на що звичне людському вухові, принаймні не подібні до відомого всім церковного співу, здіймалися понад голови присутніх і ширяли там, як невидимі янголи.

Його батько, розповідав Кречмар, замолоду не раз чув той спів і коли вже в старечому віці згадував його в колі родини, на очі йому завжди набігали сльози. Йому тоді випало прожити одне літо поблизу Сноугіла, і якось увечері в п'ятницю, тобто напередодні суботи, він сів на коня й поїхав туди, щоб, не заходячи в дім, послухати, як ті побожні люди справляють свято. Відтоді він їздив туди весь час: щоп'ятниці, коли сідало сонце, охоплений непереборним бажанням, сідлав коня і мчав три милі, щоб послухати той незрівнянний ні з чим на світі спів, який неможливо було описати. Старий Кречмар, який бував в англійських, французьких та італійських оперних театрах, казав, що то була музика для вуха, а Байселів спів западав у душу, немов передчуття самого раю.

— Велике мистецтво, ніби стоячи осторонь від часу і своєї власної величної ходи в ньому, зуміло витворити свою особливу недовгу історію і манівцями прийти до такого своєрідного способу давати людям радість, — сказав на закінчення лектор.

Я пам'ятаю, ніби це було вчора, як ми з Адріаном ішли додому після тієї лекції. Хоч ми й мало розмовляли, але довго не могли розійтися: я провів його до дядькового дому, потім він мене до аптеки, а тоді я знов його на Парафіяльну. А втім, ми так розходились часто. Нас обох розвеселив провінційний диктатор Байсель зі своєю кумедною активністю, і ми разом вирішили, що його музична реформа дуже нагадує одне місце з Теренція[80]: «Розумом дурість творити». Проте в Адріановому і моєму ставленні до цього смішного явища була така вагома різниця, що скоро вона почала мене цікавити більше, ніж сам предмет нашої розмови. На відміну від мене він намагався залишити за собою і в посміху свободу визнання, право, щоб не сказати привілей, зберігати відстань, можливість поєднувати доброзичливу поблажливість, відносне схвалення, половинчасте захоплення з глумом і висміюванням. Взагалі ця претензія на іронічну дистанцію, на об'єктивність, якій напевне йшлося більше про незалежність своєї особи, ніж про з'ясування істини, завжди здавалася мені ознакою його надзвичайної зарозумілості. В цій позиції такого молодого хлопця, як тодішній Адріан, було щось — думаю, кожен погодиться зі мною — тривожне й зухвале, що викликало побоювання за його душевне здоров'я. Хоч на мене, його товариша з простішим внутрішнім життям, це справляло дуже велике враження, а оскільки я любив Адріана, то любив і його зарозумілість, — може, й любив його за ту зарозумілість. Так, можливо, що та зарозумілість була головною причиною лякливої любові, яку я ціле своє життя відчував до нього.

— Не нападай на того дивака, він мені навіть трохи симпатичний, — сказав Адріан, коли ми, заклавши руки в кишені пальт, ходили крізь морозяний туман, що повивав газові ліхтарі, від його дому до мого й назад. — Принаймні він любив лад, а навіть поганий лад кращий, аніж зовсім ніякого.

— Невже ти справді боронитимеш такий абсурдний диктаторський лад, такий дитячий раціоналізм, як вигадка з тими «панами» й «служниками»? — здивувався я. — Уяви собі, як звучали Байселеві гімни, коли на кожен наголошений склад мав припадати один тон тризвука!

— Принаймні не сентиментально, а за своїми суворими законами, — заперечив він, — і це вже добре. Втішайся тим, що уява, яку ти, звичайно, ставиш вище навіть за закон, має велику свободу дій у довільному використанні «звуків-служників»! — Цей вислів так його насмішив, що він на ходу нахилився вперед і довго сміявся, дивлячись на мокрий тротуар. — Смішно, дуже смішно, — сказав нарешті він — Але ж не будеш ти заперечувати одного: кожен закон діє як відро холодної води на гарячу голову, а в музиці є стільки свого тепла, я б навіть сказав, стаєнного, коров'ячого тепла, що будь-яке охолодження законом їй корисне, та вона й сама завжди прагнула до нього.

— У цих твоїх словах є трохи правди, — погодився я, — але приклад із Байселем тут не дуже переконливий. Ти забуваєш, що його ритм, зовсім неправильний і відданий на волю почуття, бодай урівноважує суворість мелодії. А крім того, він винайшов свій стиль, що здіймається до стелі і звідти ллється ангельським фальцетом, — той спів, мабуть, чарував слухачів і вже напевне повертав музиці все «коров'яче тепло», відняте в неї педантичним охолодженням.

— Аскетичним, сказав би Кречмар, — заперечив Адріан, — аскетичним охолодженням. Щодо цього, то отець Байсель мав цілковиту рацію. Музика завжди наперед накладає на себе духовну покуту за свій нахил до чуттєвості. Давні нідерландці накидали їй на славу Господа Бога найхимерніші штуки, і, як ми чули, з того виходило щось страхітливе, ані на крихту не чуттєве, чисто математично вимудруване. Та потім їм забаглося, щоб цю музичну покуту співали, і вони вручили її напоєному звуком диханню людського голосу, тобто звуковому матеріалові, найбагатшому на тепло стайні…

— Ти так вважаєш?

— А як же можна ще вважати? За вмістом тепла стайні його не можна порівняти з жодним неорганічним інструментальним звуком. Людський голос може бути абстрактним ну, коли хочеш, як абстрактна людина. Але це все одно що абстрактність голого тіла, — майже pudendum[81].

Я був збентежений і не знав, що йому сказати. Думки мої полинули далеко назад, у наше, в його життя.

— Ось вона, твоя музика, — мовив він, і мене розсердили ці його слова: він ніби віддавав мені назад музику, наче вона більше стосувалась мене, а не його. — Така вона вся і такою була завжди. Її суворість, чи те, що ти, мабуть, назвеш моралізмом її форми, — ніби вибачення за чар її звучання.

На мить я відчув себе старшим, дорослішим.

— Не можна глузувати з такого дару життя, щоб не сказати Божого дару, як музика, й докоряти їй антимоніями, що тільки свідчать про її внутрішнє багатство. Її треба любити.

— По-твоєму, любов — найсильніший із афектів? — спитав він.

— А ти хіба знаєш якийсь сильніший?

— Так, зацікавлення.

— Ти, мабуть, вважаєш зацікавленням любов, позбавлену тваринного тепла?

— Погодьмося на такому визначенні! — засміявся він. — На добраніч!

Ми саме знов підійшли до леверкюнівського дому, і він відчинив браму.

IX

Я